Вихідний формат

 – Ти це… маеш на увазi на той бiк екрана?

– Атож! Ти ж бачив, як вони змiнилися? Ми пiшли, а потiм той, кривавий, пальчиком iз екрана мiг поманити – i гуд бай, Васю… І вони зараз де-небудь на диких просторах Заекрання в гостях у глюкiв.

– Знаеш, це… дуже просто може бути! – Славко трохи подумав i погодився.

– І що тодi робити? Ти уявляеш собi, якi там простори? Де iх шукати? Та чи знайдемо? А як знайдемо, що далi?

– Цей коротун дулю того… складе, прожектором освiтить, i ми такими самими станемо… Ага… Цими, кривдниками мирних кицьок…

Замовкли.

Кожен думав про свое. Славко ще раз натиснув на кнопку дзвiнка й довго тримав на ньому пальця, але пуття з того не було – за дверима анiчичирк.

– Що робити, не придумаю… – розгублено промовила Наталка. У ii голосi забринiли сльози.

– А я це… дуже навiть придумаю! Треба iхати до Сергiйка!

– До кого?

– Ну, пам'ятаеш, цей… я розповiдав про Інформу, Великого Процесора… Ну, i про Сергiйка.

– Пам'ятаю.

Може, давай йому зателефонуемо?

– Його номер у мене вдома, а так я його не пам'ятаю. А що до мене iхати, що до нього… це… однаково… А через нього можна зв'язатися з Великим Процесором…

– Із тим диваком, в якого такi кумеднi футболки?

– Чого це вiн дивак? Нiякий вiн не дивак, а дуже навiть цей… прикольний мужик.

Скотилися зi сходiв i бiгцем кинулися до метро.

– Сергiйко живе на Оболонi, за тридцять хвилин будемо в нього.

І справдi, за пiвгодини вони вже пiдходили до будинку, де мешкав Сергiйко.

– Тiльки б вiн був удома… Тiльки б вiн був удома… – як заклинання, повторювала Наталя, що раптом повiрила: цей незнайомий Сергiйко обов'язково допоможе Рику та Дмитру.

* * *

Сергiйко майже скiнчив будiвництво держави Глюкландii. Залишалися останнi кiлька ходiв. Ще трiшечки, й вiн вийде переможцем у дуже складнiй та цiкавий грi. І саме в цей час задзвонили в дверi.

– Кого ще там принесло?

Доводилося йти вiдчиняти, бо вдома вiн був сам, тато з мамою кудись пiшли.

Невдоволено буркочучи та обiцяючи дати комусь по шиi, вiн зафiксував паузу та пiшов вiдчиняти дверi, по дорозi все ж таки ще озирнувшись на екран монiтора.

– Славко? – здивувався Сергiйко. – Привiт!

Потiм кинув уважний погляд на Наталку й знову, вже запитливо глянув на Славка: що, мовляв, за одна?

– Ти того… як його… познайомся. Одним словом, це Наталка, а це Сергiйко, ось… Я тобi розповiдав.