Справа майстра-червонодеревника

Я прийшов сюди рано-вранцi. Вiн був добрий чоловiк, Нечипорук. Семен Нечипорук – ви ж знаете iм’я?..

– Загиблого? Так, уже знаемо.

– Вiн давав менi iжу, i грошей трохи. Добрий був чоловiк. Я плiв мотузки йому – не знаю, чи справдi вони були йому потрiбнi. Знаете… Його ж зв’язали моею мотузкою… Я сам ii плiв, – вираз обличчя старого не змiнився, тiльки iз прозорих блакитних очей поповзли по щоцi сльози. Так повiльно, нiби в старечому сухому тiлi бракувало води.

– То ви бачили… тобто заходили у будинок?

– Так, я приходжу зранку час вiд часу – приношу мотузки.

Цього разу прийшов – налякав хлопчину, який газети розносить… А вже потiм зрозумiв, що то не я його так налякав… Вiн ще був живий…

– Хто?

– Семен…

Менчиць остовпiв.

– Був живий, коли ви зайшли?

– Так. Я й сам подумав, що вiн мертвий, стояв запах кровi, я скрiзь вiдчував кров. Боявся, що намацаю тiло на пiдлозi, якщо ходитиму, i тому стовбичив бiля дверей. Але Семен ворухнувся i простогнав десь iзсередини кiмнати, а потiм знову змовк – уже назовсiм.

– Вiн щось сказав? – слiдчий стис дiдову руку, й вона перестала тремтiти.

– Так… Слух у мене ще добрий, не те що зiр, – старий усмiхнувся беззубим ротом i вимовив: – Я спершу почув навiть шурхiт у кутку, подумав – миша. Трiсь-трiсь-трiсь… А потiм Семен сказав «п’ять бикiв».

– І все?

– І все, – тихо проказав дiд iз двома сльозинками на сухому зморшкуватому обличчi.

Якiв Менчиць повiльно пiдвiвся, щоб повернутися до кiмнати, де чекав на нього Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго.

Чоловiк iз безбарвним обличчям, який не снiдав, продовжував фотографувати з рiзних ракурсiв прив’язаного до стiльця мертвого майстра-червонодоревника. Урештi, фотограф уже закiнчив найскладнiшу частину роботи – всi пальцi, жодного з яких не було на руках вбитого, були знайденi та сфотографованi на пiдлозi кiмнати, в якiй було так багато свiтла. Тепер можна повертатися до будинку Тараса Адамовича. Лишень навряд чи Менчиць швидко забуде горiховий стiлець посеред кiмнати у будинку майстра-червонодеревника.

III

Загадка картотечноi шафи

Тарас Адамович зустрiв його у саду. Менчиць завважив розчищену стежку вiд хвiртки до порога будинку, покрокував у напрямку веранди. У свiтлiй легкiй сорочцi посеред заснiженого саду господар будинку мружив очi вiд сонця, що зблискувало на полотнi снiгу. На центральних вулицях зазвичай сльота, особливо, коли по обiдi сонце починае припiкати.