Справа майстра-червонодеревника

Мiсто-вулик докотило хвилi тривожних новин i до Куренiвського аеродрому, де Горенко працював чи то сторожем, чи то единим спiврозмовником «Муромцiв» i «Моранiв», що зупинялися у Киевi перед вiдльотом до Вiнницi або у напрямку ризького аеродрому, звiдки фронт поступово зсувався на захiд. Навряд чи Менчиць забув, як пiдозрюваний у смертi Курдашових наставив револьвер до скронi Мiри, а потiм отримав кулю вiд того, хто швидше зреагував. Менчиць завагався, Горенко – нi. Старий слiдчий поглянув на дiвчину.

Мiру Томашевич теж обтяжуе присутнiсть пiлота? Здаеться, з часу його появи у кiмнатi вона не зронила нi слова. Уголос колишнiй слiдчий промовив:

– Чомусь усi впевненi, що на цiй вулицi можуть убити лише мене.

Горенко усмiхнувся:

– Я не був упевнений, але вирiшив усе-таки перевiрити.

Менчиць втомлено опустився на стiлець, подумки дякував за чашку, яку господар уже встиг наповнити гарячим i запашним напоем. Аромат був знайомим i загадковим водночас.

– Лаванда, – пiдказала Мiра, i вiн врештi спромiгся звести очi вiд чашки на дiвчину. Цiкаво, Тарас Адамович уже розповiв iй подробицi смертi майстра-червонодеревника?

– То що там сталося? – запитав колишнiй пiлот.

Менчиць i сам би хотiв знати, що сталося. З того, що вони побачили, вдалося зробити надто лаконiчнi висновки – нападникiв могло бути кiлька, а це жорстоке вбивство було спланованим. Але навiщо вони вдерлися у будинок майстра? Заради пограбування? Горенко ковзнув поглядом у бiк, зустрiвся очима з Тарасом Адамовичем.

Чи старий слiдчий помiтив щось, що вони випустили з уваги? Що вiн думае про мученицьку смерть сусiда? Господар будинку сказав:

– Не обов’язково нападникiв було кiлька…

– Щонайменше п’ятеро, – невпевнено протягнув Менчиць.

Тарас Адамович звiв брови на лоба, очiкуючи пояснень.

– Є свiдок, слiпий дiд, який мешкае поряд. Вiн застав… майстра ще живого. Сказав, що останнiми словами Семена Нечипорука було «П’ять бикiв».

Тарас Адамович замислився, однак уголос нiчого не сказав. Мiра тихо проказала:

– Я… сумнiваюся…

І знiтилася пiд поглядом трьох пар очей, що втупилися в неi.

– Я теж сумнiваюся, – пiдбадьорив ii Тарас Адамович. – Нi, – вiн повернувся до Менчиця, – навряд чи людина, яку закатували до смертi, в останню фразу зi своiх уст вклала б не надто потрiбну слiдству iнформацiю про кiлькiсть нападникiв.

Менчиць почервонiв.