Справа майстра-червонодеревника

Вона чула його ранiше, хоч i не в стiнах госпiталю – нi, на зимовому аеродромi, у його прозорiй безмежностi. А ще – у будинку старого слiдчого, у кiмнатi, яку зiгрiвав камiн та аромат особливих настоянок.

Озирнулася, без усмiшки привiталася з колишнiм пiлотом Олександром Горенком, що хтозна-чому стояв зараз перед нею посеред коридору киiвського госпiталю.

– Не думав, що зустрiну вас тут.

– Я теж, – мовила дiвчина i порожевiла – безтактно натякати на те, що вiн бiльше не на вiйнi, а отже, й до вiйськового госпiталю не потрапить.

Слова завжди вимовляються ранiше, нiж усвiдомлюеться iхнiй справжнiй сенс. Слова пiдступнi – таять у собi прихованi сенси.

Вiн усмiхнувся i миролюбно сказав:

– Радий буду бiльше нiколи не бачити цих стiн.

– Але зараз ви тут.

– Домовився про зустрiч iз… сестрою.

– Тiею, що троюрiдною тiткою зветься? – запитала Мiра.

– Так, щось на кшталт. Але з iншою, – вiн знову всмiхнувся, – це складно пояснити… Я ж обiцяв знайти вiрша про крааль.

Здаеться, знайшов, – вiн простягнув iй прим’ятий сiрий зошит.

Мiра звела на нього очi, запитала:

– То це таки вiрш вашоi сестри?

– Нi, ii чоловiка. Аня надiслала телеграму, сказала, що збiрка може бути в ii сестри з Киева. Я читав цей вiрш рiк чи два тому в ii зошитi, Аня любить роздавати знайомим рукописнi збiрки поезiй. Називае це гутенбержанням, – вiн завагався i додав, – це…

– Так, натяк на друкарський станок, я зрозумiла.

Кутик його рота смикнувся вгору, нiби вiн хотiв усмiхнутися, але чомусь стримався.

Вiн розгорнув зошит i запропонував.

– Прочитайте.

Угорi вона зауважила назву – «П’ять бикiв», а потiм швидко пробiглася очима рядками вiрша.

Я служил пять лет у богача,

Я стерег в полях его коней,

И за то мне подарил богач

Пять быков, приученных к ярму.

Одного из них зарезал лев,

Я нашел в траве его следы,

Надо лучше охранять крааль,

Надо на ночь зажигать костер.

А второй взбесился и бежал,

Звонкою ужаленный осой,

Я блуждал по зарослям пять дней,

Но нигде не мог его найти.

Двум другим подсыпал мой сосед

В пойло ядовитой белены,

И они валялись на земле

С высунутым синим языком.

Заколол последнего я сам,

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65396531) на ЛитРес.