Справа мертвого авіатора

Уже на кухнi затишного будинку на Олегiвськiй, приймаючи з рук господаря чашку з теплим узваром, Мiра вiдчувала, якими важкими стали повiки – пiсля кiлькох годин на свiжому морозному повiтрi тепло пiдступно огортало ii дрiмотою. Хотiлося сидiти на цiй кухнi вiчно, загорнувшись у ковдру, та слухати iсторii старого слiдчого, i не думати про холод аеродрому, на якому сiв один iз найбiльших лiтакiв iмперii на борту з мертвими авiатором та його молодою дружиною. Як сказав Рахлiн? Безперечно, красуня… Ім’я на смак як червоне вино – Агата.

І навiщо вони пили те шампанське?

V. Учениця Ганса Гросса

Працiвник антропометричного кабiнету розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii Якiв Менчиць вирiшив прогулятися пiшки. Вiд Володимирськоi до будинку Тараса Адамовича йти з пiв години, вистачить, щоб ще раз усе обмiркувати.

Кiлька днiв тому вiн встиг вiдчути легкий дотик ностальгiчного смутку, коли зрозумiв, що розслiдування завершилося, а з ним – вечори на верандi в оточеннi яблуневого саду, посиденьки бiля камiна, приправленi ароматом пуншу за особливим рецептом, спокiйнi пiсляполудневi години за кавою.

В такi днi вiн мiг сидiти навпроти Мiри Томашевич, пальцi якоi пурхали над клавiшами староi друкарськоi машинки. Меланхолiя увiйшла i по-господарськи всiлася в крiсло навпроти його столу, яке зазвичай любив займати начальник розшуковоi частини Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго або Тарас Адамович Галушко в тi рiдкiснi днi, коли мав настрiй здiйснити вiзит до колишнього мiсця служби.

Менчиць уже навiть почав звикати до цiеi меланхолii, аж раптом Мiра – хто б мiг подумати! – увiрвалася у його невеличкий закуток з акуратними стосами паперу та картотечними шафами, який у цьому будинку всi звикли називати антропометричним кабiнетом. На нiй було сiре пальто, у якому ii постать видавалася ще тендiтнiшою, невеличкий капелюшок у тон. З-пiд ледь розстiбнутого хутряного комiра пломенiла сукня кольору стиглоi вишнi. Усю Менчицеву меланхолiю знесло свiжим поривом зимового вiтру, що увiрвався сюди разом iз нею.

Хоча стоси паперiв не розлетiлись навсiбiч, змахнувши у повiтрi крильми, наче зграйка бiлих метеликiв. Отже, вiтер йому примарився?

Мiра розповiла про лiтак i Куренiвський аеродром. Говорила про князя i його молоду дружину. Коли закiнчила, обережно звела на нього очi в обрамленнi темних вiй. Хотiлось вiдповiсти «Я допоможу», натомiсть вiн запитав:

– Вiн погодився розслiдувати?

– Так.

– Але чому? Справа вже в розшуковiй частинi.