Справа зниклої балерини

Завваживши Тараса Адамовича, здивовано заклiпав. Половина обличчя з невдоволеноi перетворилась на майже радiсну.

– Щасливий бачити вас! – художник широко прочинив дверi, демонструючи на собi розцяцькований квiточками довгий халат. Друга половина обличчя, яку тепер гiсть мiг роздивитись, виглядала не так радiсно, як перша – художник тримався за око.

– Щось сталося? – запитав Тарас Адамович.

– Заходьте, розповiм, – запросив його Щербак до помешкання. Тарас Адамович переступив порiг.

Квартира була простора, з великими вiкнами, захаращена неймовiрною кiлькiстю яскравих речей, проте, як не дивно, виглядала ефектно.

Неабияке враження на Тараса Адамовича справив великий диван насиченого вишневого кольору – таких йому ще не доводилося бачити. Поруч з ним – плетене крiсло з купою рожевих подушок. Бiля вiкна – мольберт, вздовж стiн розставленi картини й натягнутi полотна, фарби й пензлi. В одному з куткiв – етажерка з книжками, на пiдвiконнi – якiсь папери i яблуко. Посеред кiмнати – скляний столик, на ньому порожня пляшка, бiля столика – розбитий келих. Господар зник в iншiй кiмнатi i за хвилину повернувся з пухнастим вiником.

– Потрiбно вiдразу зiбрати скло, – пояснив вiн. – Минулого разу я махнув на це рукою, а потiм з тиждень дiставав скалки зi стоп, – пожалiвся вiн, а гiсть завважив, що його спiврозмовник – босий.

– Вип’ете чогось? – ввiчливо запитав вiн у Тараса Адамовича.

– Чаю, – кивнув Тарас Адамович.

– Хвилинку, – господар знов зник у сусiднiй кiмнатi.

Тарас Адамович пройшов вздовж дивана й почув iз сусiдньоi кiмнати:

– Почувайтесь, як удома!

Тепер Щербак повернувся з тацею, на якiй загрозливо шипiв чайник, а обiч нього стояли фаянсовi чашки, розмальованi квiтами. На днi обох чашок лежало щось скоцюрблене, схоже на корiнь якоiсь рослини.

– У мене тiльки два запитання, – почав гiсть. – Те, що лежить у чашках – неотруйне? І що з вашим оком?

Художник, який встиг змiнити халат на широкi штани й сорочку, елегантно вмостився в плетеному крiслi.

Налив окрiп у чашки i жестом запросив Тараса Адамовича зазирнути:

– Дивiться!

Скоцюрбленi корiняки за хвилину спливли на поверхню й розкрилися нiжно-рожевими квiтами. Тарас Адамович вражено усмiхнувся. Чай темнiшав, набував насиченого зеленого кольору.

– Китайський зв’язаний чай. Кажуть, його придумали для естетичноi насолоди iмператора. В тяжкi днi я iнодi хочу вiдчувати себе китайським iмператором, – сумно усмiхнувся господар.