Справа зниклої балерини

– Сьогоднi такий день?

– Як бачите, – Щербак пiднiс руку до пiдбитого ока.

– То що сталося?

– О, до мене приходив клiент… По картину. Але в нас рiзнi естетичнi уподобання…

Тарас Адамович обережно взяв у руки чашку. Художник приклав до ока вологий рушник.

– Цей чай краще заварювати у скляному посудi – виглядае ефектнiше. Але… в моему домi скляний посуд довго не живе, – вiн стенув плечима.

– У фаянсi теж доволi ефектно, – усмiхнувся Тарас Адамович.

– Дякую, – художник пiднiс чашку до губ.

– То ви часто… не подiляете естетичних уподобань ваших клiентiв? – запитав Тарас Адамович.

– Тiльки якщо вони – неотесанi мужлаi, – рiзко кинув Щербак. – Це був Назимов.

Слiдчий вiдставив чашку, пронизав його поглядом.

– Так, Сергiй Назимов. Приходив по картину. По Вiру, – вiн розвiв руками. – Не бачу сенсу критися вiд вас.

Тарас Адамович уважно стежив за його рухами. Щербак повiльно поставив чашку на столик, пiдвiвся, пiдiйшов до етажерки, розвернув одну з картин, що стояла обiперта об стiну.

На картинi була балерина. Тарас Адамович не знав, як називаються балетнi пози i па, певно i для того руху, що його зупинив у часi художник на полотнi, була якась назва. Балерина завмерла, склавши руки куполом над головою. Тендiтна, прекрасна й невловимо знайома. Потiм вiн зрозумiв – у рисах Вiри Томашевич вгадувалась зовнiшнiсть сестри.

– Гарна, – похвалив вiн картину.

– Назимов хотiв ii купити.

– Не зiйшлися в цiнi?

– Щось таке, – художник сумно усмiхнувся.

 – Вiн вважае, що ii можна купити, для мене ж – вона безцiнна.

– Вiн не говорив, навiщо йому картина?

– Нi. Ми взагалi не надто довго говорили. Цицероном його не назвеш, – вiн ще раз притиснув рушника до ока, застогнав. Тарас Адамович ковтнув чаю. Дивний посмак, неймовiрний аромат.

– До речi, якщо бажаете, то можете запитати в нього особисто, навiщо йому картина – вiн залишив свою адресу. – Щербак недбало взяв журнал з етажерки, на обкладинцi якого розмашистим почерком чорнiло «Тарасiвська, 6, кв.

 10».

Тарас Адамович акуратно вписав ii у свiй записник.

– У разi, якщо я передумаю з «Вiрою», – пояснив Щербак, хоч слiдчий i не вимагав пояснень.

Тарас Адамович допив чай, сумно поглянув на квiтку, що стомлено згорнулась на денцi чашки. Зараз вона не вражала красою, як тодi, коли виринула з-пiд води у маленькому фаянсовому озерцi. Гiсть художника обережно поставив чашку на столик.