Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus: понурий роман

Їi погляд знизу вгору був уiдливим i насмiшкуватим. – Чуеш, мамо?! – гукнула вона в причиненi кухоннi дверi. – Тато знов напився!

– Але ж ти й… – видихнув Ігор, намагаючись розшнурувати лiвого черевика i втрачаючи рiвновагу. – Але ж ти й… дитина, Марино! Гик! – Правицею довелось ухопитися за вiшалку.

З пiвтемряви кухнi визирнула Лiда – в халатi, з розпущеним темно-русявим волоссям. Їi змучене, виснажене обличчя, здавалося, було суцiльним осудом, втiленням осуду в найвищiй, останнiй iнстанцii, без жодних апеляцiй i касацiйних скарг.

 – Зарплати, звiсно ж, не давали?

– Не давали!.. – Язик у ротi ворушився погано, нiби розбухнувши й заповнивши собою не тiльки ротову порожнину, а й усю голову. – Є щось почеве… повеве… пове-че-ря-ти? – з третього разу по складах вдалося вимовити фразу до кiнця.

В очах у Лiди роздратування перемiшалося зi спiвчуттям. Спершу спiвчуття було зовсiм мало, та за якусь хвилину очi трохи потеплiшали.

– Ну, давай, проходь, я зараз щось придумаю.

В кухнi пiд стелею слабенько жеврiла двадцятиватка.

Стiл, застелений картатою цератою, був порожнiм, коли не рахувати синьоi в бiлу цяточку сiльнички, яку хтось iз друзiв привiз у подарунок iз гастролей до столицi. Ігор важко сiв на табуретку i сперся об край столу. В животi нило i смоктало. В ротi було гидко.

– Лишилося три яйця, – сказала Лiда вiд плити монотонним втомленим голосом. – Одне завтра малiй на снiданок. А два можу тобi зараз засмажити. Або зварити. Хлiб ще е. Пiвбуханця.

– Умгу… – промимрив Ігор, кладучи голову на лiктi й намагаючись потамувати рiзачку у шлунку.

– Що «умгу»? – перепитала Лiда. – То пiдсмажити чи зварити?

– Пiдсма… та нехай… що тобi легше… – Ігор не хотiв сперечатися i в глибинi душi почувався трохи винним перед дружиною: чоловiк-невдаха, зарплати не приносить, а тепер iще й напився з приятелем. І не вперше. Вiн заплющив очi й ще почув, як стукались яйця об край сковорiдки, з трiском i шкварчанням… Але вiн уже в цей час чомусь iшов по холоднiй вологiй землi, яка розсипалась пiд ногами, iшов на берег чи то моря, чи рiчки, одним словом, великоi води, i навколо нього чомусь iшло теж iще багато людей, i всi вони йшли не просто так, а до якоiсь дуже важливоi цiлi.

Що це за цiль, Ігор не знав, але розумiв, що вона десь близько, десь ось-ось, десь поряд i попереду. Присмеркове освiтлення раннього свiтанку не давало можливостi роздивитись обличчя попутникiв, але Ігор знав, що вiн не один, що таких, як вiн, багато навколо.