Всесвіт

Виробляемо все це на власному ж заводi. По регiонах поставки здiйснюемо в мiстах Киiв (та область), Харкiв, Полтава, Черкаси, Луганськ, Донецьк. Усього, на даний момент, у компанii працюе близько 400 штатних працiвникiв…

Олексiй Іванович розглядав дiаграми iз приростами.

– Дякую, Оресте, я в курсi щодо всього цього, хоч останнi кiлька мiсяцiв i був у Італii. Краще покажiть менi наш бiзнес-план.

– Ось, будь ласка, – Орест простягнув директору ще один стосик паперiв. – Якщо коротко, то iз запланованого на цей рiк – потрiбно на п’ятдесят вiдсоткiв замiнити виробниче устаткування, що дозволить збiльшити обсяги та якiсть продукцii, побудувати та обладнати ще один цех, розширити асортимент продукцii.

Тому з усiма видатками цього року загальне збiльшення прибуткiв очiкуемо близько двох вiдсоткiв.

Олексiй проглядав бiзнес-план i насуплювався все бiльше й бiльше.

– Добре, я все це ретельно передивлюсь. А скажiть, Оресте, що це за видатки до благодiйного фонду? Десять вiдсоткiв вiд прибуткiв?

– Це була iнiцiатива вашого батька – вiддавати частину отриманих коштiв у фонд допомоги дiтям-сиротам…

– Аж десяту частину? Ну й ну… Гаразд, я перегляну це уважно й сам запитаю батька.

Щось iще?

– Та, власне, нi. Нiби все сказав та показав, – Орест знову дiстав iз кишенi пiджака окуляри та надiв iх.

– Добре, тодi всього найкращого! – директор пiдвiвся i провiв головного менеджера до дверей.

Пiсля цього вiн у задумi пiдiйшов до вiкна i з кам’яним виразом обличчя став дивитися на вулицю.

З вiкна третього поверху йому було гарно видно всi прилеглi до адмiнiстративного будинку частини компанii: корпус заводу-фабрики, де виготовляли продукцiю, автопарк, складськi примiщення, вiдмежованi вiд зовнiшнього свiту високим бетонним парканом з металевими воротами. Вiн почував себе справжнiм феодалом у власному замку. Феодалом, який от-от почне завойовувати. Настае час будувати iмперiю.

Корiнець третiй

* * *

Редакцiя будь-якоi газети в день виходу чергового номера нагадуе справжнiй вулик iз бджолами, яких необачно потурбували.

І ось цi трударi-бджiлки снують коридорами свого вулика-редакцii, гудуть, кудись телефонують чи то вiдповiдають на телефоннi дзвiнки. А найактивнiшi, час вiд часу, не витримують i вiд усiеi своеi бджолино-журналiстськоi душi намагаються почастувати порушника iхнього спокою «медом». Тут уже хто пiд руку попадеться – i своiм, i чужим дiстаеться.