Всесвіт

Тому вiн просто стояв поруч iз машиною, скептично спостерiгаючи за юрбами людей iз валiзами, якi снували туди-сюди з усiм цим своiм скарбом. Недалеко вiд нього розмiстилися машини кiлькох телевiзiйних каналiв. Бiля них метушилися репортери та оператори, приводячи апаратуру в «бойовий стан».

«Напевне, сьогоднi ми не побачимося… та воно й на краще… бiзнес i жiнки – несумiснi речi, – подумав Олексiй, а потiм криво усмiхнувся. – Часом…»

Несподiвано, нiби з-пiд землi, перед ним з’явився громадянин зi шкiряним чемоданчиком.

Як не дивно, сам чоловiк своею зовнiшнiстю не привертав до себе жодноi уваги, однак його чорний портфель, що вилискував на сонцi, ще й як вирiзнявся! Панок упритул наблизився до Олексiя i прямо пiд нiс простягнув йому атлас Киева.

– Менi потрiбно ось сюди, – безапеляцiйно мовив вiн, тицяючи пальцем у карту та широко усмiхаючись. – Якi тут у вас розцiнки?

– Це вам не таксi, шановний, – крiзь зуби процiдив Олексiй.

– Ой, справдi? Тодi я дуже-дуже перепрошую, треба ж так… – незнайомець поплескав Олексiя по плечу, круто розвернувся i помчав до iнших машин.

Здавалося, вiн просто не хотiв помiчати надокучливих таксистiв, якi зграями оточували кожного, хто виходив з аеропорту. Чи, може, це вони його не помiчали?

– Перепрошуе вiн, – пробурчав Олексiй, приходячи до тями. Ну й нахаба! Сплутати мене iз якимось таксистом? Нечувано!

– А ти чого там сидиш, гав ловиш? – гримнув вiн на гладенько вибритого водiя-охоронця, який протягом усього дiйства незворушно сидiв у машинi.

– За що я тобi плачу?

– Ну-у, за охорону…

– Баранки гну! То охороняй! І не пiдпускай до мене всiх пiдряд!

– Ясно, Олексiю Івановичу! – закивав водiй.

– Сподiваюся, що ясно, а то…

Але Олексiй свою промову-настанову не закiнчив. Нарештi на виходi з аеропорту з’явилася людина, на яку вiн очiкував.

Корiнець другий

* * *

Задзвонив будильник. Андрiй розплющив очi, простягнув руку, зупиняючи подальше розповсюдження пронизливих звукiв. Трохи сфокусувавши зiр, побачив на пiдсвiчуваному в напiвтемрявi кiмнати екранi годинника «6:30».

– Хто рано встае… – вголос задекламував вiн, вилазячи з лiжка, – той усiх дiстае! – приказку ще зi студентських рокiв життя в гуртожитку. О, як це було давно й недавно! Як близько й одночасно далеко! Та гаяти час на подiбнi роздуми Андрiй не став. Починався новий тиждень, i його творчий графiк на сьогоднi був досить насиченим. Як, власне, i завжди.

Перш за все, ранкова зарядка.