Фатальна помилка

Слiдом за арiянами зламаю протестантiв i кальвiнiстiв, а пiд кiнець i православних!.. Вони зрештою стануть настiльки зацькованими й заляканими, що самi принесуть моему синовi корону, самi благатимуть його стати iхнiм новим королем…

Арiянська Академiя, Ракiв, осiнь 1620 року

Негода розiгралася не на жарт. Великi важкi краплi крижаного дощу безжально молотили по тендiтних плечиках хлопчика рокiв шести чи семи, який самотньо стояв на узбiччi дороги. Був вiн сухорлявим i гнучким, з бiлою шкiрою, густим кучерявим каштановим волоссям.

Пухке дитяче личко з неймовiрними величезними очима кольору зимового неба вражало правильнiстю форм i тонких рис. Якби дитину побачив iконописець, не виключено, що написав би з малого образ одного iз численних святих.

Одягнений вiн був явно не по сезону – без плаща. З верхнього одягу на хлопчику був лише тонкий синiй жупан польського крою, з-пiд якого визирала довга, вишита по комiру легка сорочка, не заправлена в темнi широкi штани англiйського сукна, а також м’якi, гарноi жовтоi шкiри чобiтки.

Черговий рiзкий порив крижаного вiтру здiйняв довгi поли жупана, рвонув подiл сорочки i розтрiпав вимоклi вiд осiннього дощу кучерi малюка. Однак дивне хлоп’я, здавалося, навiть не помiтило цього.

– Тобi хiба не холодно? – здивовано поцiкавився невисокий чоловiк iз суворим поглядом. Це був Йоахим Стегман – вчитель геометрii. З незрозумiлоi причини учень продовжував мовчати. Викладач уже вирiшив, що так i не одержить вiдповiдi на свое запитання, як раптом маля повiльно перевело на нього погляд.

Стегман здригнувся, тому що побачив у тих оченятах дивну сумiш туги й розпачу. Складалося враження, що на нього дивився… молодий поранений вовк! Жахнувшись, учитель машинально вiдступив назад i подумки перехрестився. Але мара тривала всього лише лiченi секунди…

«Фу-у-ух, здалося», – з полегшенням подумав Стегман.

– Ви щось запитали, пане учителю?

Тепер на нього з iнтересом дивилися чистi очi маленького янголятка.

– Пiдемо зi мною, хлопче, не потрiбно стояти на узбiччi дороги пiд дощем, навiть якщо твоi батьки сьогоднi не приiхали.

Ти можеш застудитися.

– Так, мабуть, ви маете рацiю, пане вчителю, не варто мокнути пiд дощем. Хоча батькiв я не чекав. Я ж знав, що сьогоднi вони не приiдуть.

– Тодi що ж з тобою трапилося? Можливо, тебе хтось скривдив?

– Нi. Нiхто мене не кривдив, просто я замислився…

Стегман вже давно звернув увагу на поведiнку цього незвичайного учня.