Фатальна помилка

Кутаючись у просякнутий вологою дорожнiй плащ, тремтячи вiд холоду, вiн поспiхом попрямував до Соловецького монастиря. Хоча тут налiчувалося близько трьох сотень ченцiв i понад п’ять сотень послушникiв, Божа обитель вже кiлька десятилiть слугувала також своерiдною церковно-полiтичною в’язницею. Й нарештi, товстi монастирськi мури, вiйськовий гарнiзон та артилерiя перетворювали Соловецький монастир у важливу прикордонну фортецю…

Утiм, архангельського священика Димитрiя Тихонова настiльки разючi контрасти анiтрiшки не хвилювали.

У непогожу осiнню пору вiн був термiново покликаний сюди, щоб вислухати останню сповiдь якоiсь помираючоi особи. Виконуючи це делiкатне доручення, святий отець ледь не потонув у водах похмурого Бiлого моря – втiм, пастирський обов’язок вищий вiд усього! Хоча в таку негоду сидiти би вдома i грiтися бiля вогню…

З пiвночi вiяв крижаний пронизливий вiтер, самотнi дерева вигиналися, рипiли, стогнали, iхнi могутнi гiлки билися об широкi монастирськi мури.

Священнослужитель геть змерзнув, проте все-таки продовжував шлях. Чим ближче наближався до мети, тим бiльше вiдчував величезну втому i бажання спокою. Але ж пастирський обов’язок!..

Нарештi вiн опинився бiля ворiт Соловецького монастиря й несмiливо постукав у них. Через деякий час з iншого боку долинули довгоочiкуванi кроки, ледь чутнi через завивання вiтру.

– Кого це ще принесло проти ночi? – невдоволено пробурчав вартовий, намагаючись вiдкрити оглядову заслiнку.

Вiн прововтузився досить довго, поки вiконце з рипiнням не розчахнулося, тодi трiпотливе свiтло смолоскипа вихопило з темряви обличчя й частину фiгури незнайомоi людини в довгiй чорнiй рясi.

– Хто ти такий? – згiдно з тюремним порядком, запитав охоронець ворiт, хоча й був заздалегiдь попереджений про майбутнiй приiзд гостя.

– Диякон Димитрiй Тихонов.

– Навiщо прибув сюди?

– Викликаний до одного з ув’язнених. Це жiнка, вона помирае…

– Ага, нарештi! Приiхав, дочекалися! – вартовий явно зрадiв, ще якийсь час помудрував iз запорами, потiм розчахнув важкi, оббитi залiзом ворота й звернувся до гостя: – Заходь, та швидше, бо непогода он як розiгралася.

Священик не змусив себе довго вмовляти. Насамперед охоронець провiв його в добре протоплене вартове примiщення. Коли приiжджий скинув плащ, то виявилося, що це стрункий парубок у наскрiзь промоклому одязi.