Фатальна помилка

Вiн на тебе дуже чекае!

Треба зазначити, що незважаючи на всю неприборканiсть вдачi, Немирич iз незмiнним пiететом ставився до своiх хрещеникiв. З кожним прожитим роком думав вiн тiльки про одне: як житиме колись без Андрiйка й Оленьки?! Звик-бо до них настiльки, що стали йому хрещеники рiдними! Лячно навiть подумати, що на старостi вiн залишиться сам-один…

– Ну що ж, шановне панство, менi додому час! – звернувся князь до присутнiх. Картярi з полегшенням зiтхнули, але корчмар розчаровано мовив:

– Та що ж це таке?! Та ви ж, княже, i не погуляли як слiд! Може, все ж таки залишилися б, га?.

.

– Нi-нi, на мене чекають! – гордовито мовив князь, згрiбаючи виграш у калитку.

– Але як же ви, княже, додому дiстанетеся? Ви ж на ногах ледве стоiте, на коня вам не сiсти, – гугнявив свое корчмар.

– Вiдчепись, я на возi за князем приiхав, – прогарчав Стефан.

– Лячно зараз iхати! Неспокiйно! – вигукнув хтось.

– Та хто ж це нас зачепить?! – гримнув Андрiй. – Усi в околицi знають, як я шаблюкою володiю, та й Стефан не з лякливих.

– Шаблею тiльки живих налякати можна. А от як з мертвими бути?..

– А при чому тут мертвi? – сторожко запитав Стефан, якому ця п’яна розмова дуже не сподобалася.

– А при тому, що найкоротший шлях до оселi пана Немирича лежить через цвинтар, – втрутився корчмар. – Ти сюди через поле й гайок iхав, наскiльки я знаю. А можна i через цвинтар, зате прямо…

– Там нiякоi дороги немае, – заперечив Стефан.

– Є дорога! Широка, проте небезпечна! Мало хто наважуеться iхати там i вдень, але ще не знаходилося такого смiливця, який наважився б уночi там проiхати.

Подейкують, нечиста сила там живе, – пiдтвердив старий козак, що тихо сидiв у найтемнiшому куточку корчми.

* * *

Старий розсохлий вiз повiльно рухався по курнiй дорозi. Князь сидiв за спиною Стефана, який правив кiньми, i налитими очима дивився на корчму, що поступово танула в темрявi.

– А знаеш, пане Андрiю, – заговорив козак, – дороги ж нинi справдi небезпечнi.

Скрiзь розбiйничають лихi люди. Може, все-таки варто залишитися в корчмi й перечекати до ранку?

– А як же похресничок мiй Андрiйко? – поцiкавився Немирич.

– Оксана Андрiйчика, мабуть, давно вже приспала, – мовив Стефан i додав: – Щось i менi боязко стало, княже. А може, треба було в корчмi до ранку посидiти?..

– Дурниця! А от я нiчого не боюся, – кинув Андрiй, вдивляючись у темряву. – Нi демонiв, нi чортiв… анi розбiйникiв.