Фатальна помилка

Ти менi, Стефане, сам же всю гру зiрвав, а тепер нити починаеш: боязко йому, бачте… Нi вже, iдьмо додому.

– І смертi теж не боiшся? – криво посмiхнувся козак.

– І ii теж.

– Та ну!.. Не криви душею, пане Андрiю, всi люди чогось та бояться.

– Як на сповiдi тобi кажу – не боюся!!! От хочеш, зiйду з воза й сам-один пройду через цвинтар?! Сам, без тебе!..

– А не злякаешся?

– Нi, – вiдповiв Андрiй, задерикувато трусонувши головою. При цьому його довга чуприна розтрiпалася й упала на очi. Князь огледiвся, розреготався й запитав зухвало: – Ну, то як?!

Стефан пригальмував воза, потiм повернувся до Андрiя й мовив:

– Княже, ти ж знаеш, я тебе нiзащо не покину! І як би не було менi лячно, однаково з тобою залишуся.

То де тут дорога ця цвинтарна?

– Здаеться, мае бути о-о-он там, – махнув князь у пiтьму.

Вони iхали недовго й незабаром звернули з головноi дороги. Немирич й озирнутися не встиг, як лiворуч i праворуч замаячили хрести…

Тиша навкруги стояла, як-то кажуть, цвинтарна, але раптом ii порушив якийсь дивний звук: тихi шерехкi кроки… хоча на дорозi нiкого не було! Андрiй завмер i здiйняв угору вiдстовбурчений палець, потiм мовив:

– Чуеш, Стефане? Кроки… От знову!.

. Хтось iде за нами слiдом.

– Тобi здалося, – мовив козак. – Немае тут нiкого. Та й звiдки б узятися нормальним людям уночi на цвинтарi?..

Але князь виявився правим. Минуло ще кiлька хвилин, i поруч iз вiзком виросла темна фiгура. Тепер уже й Стефан ясно бачив, що то худа обiрвана баба, яка з’явилася невiдомо звiдки, перетнула iм шлях.

Їi темний силует спочатку здався товаришам величезним, оскiльки вiдкидав гiгантську тiнь. Баба була вдягнена у довгу темну сукню, ii обличчя наполовину приховувала велика брудна хустина, кiнцi якоi звисали до самоi землi. Баба витягнула кощаву руку долонею вперед. Немов пiдкорюючись цьому знаку, кiнь зненацька зупинився, як укопаний.

– Хто це?.. – сиплим шепiтком запитав Андрiй.

– Звiдки ж менi знати?.. Якась старчиха, – зашепотiв у вiдповiдь Стефан, а потiм голосно спитав у баби:

– Чого тобi треба, мандрiвнице? Хочеш, щоб ми вiдвезли тебе в найближче село? Що ж, тодi сiдай.

Баба мовчала.

Князь почав сердитися, втрачати терпець, зрештою звернувся до Стефана:

– Давай-но рушай, ця стара не знае, чого iй треба.

І тут баба заговорила:

– Андрiю… Не поспiшай iхати… Дай-но подивлюся на тебе.

Голос був глухий i вiбруючий, але слова вона вимовляла дуже чiтко.