Фатальна помилка

– Звiдки ти знаеш, як мене звати? – перелякано запитав Немирич. Вiн не мiг пригадати, коли ранiше зустрiчав цю старчиху.

Стефан мляво й якось неохоче натягнув вiжки, але кiнь навiть не ворухнувся. Баба пожвавiшала й мовила:

– Менi не потрiбно в селище… Я тiльки хотiла спитати… Куди лежить твiй шлях?

– Додому, – мовив пан Андрiй, хоча вiдповiдати дуже не хотiлося, та й запитання було явно недоречним.

– Я знала, що зустрiну тебе, – мiж тим продовжила старчиха-циганка тим самим деренчливим голосом.

Немовби увi снi Немирич оглянув залитий мiсячним сяйвом цвинтар.

Йому раптом здалося, що в блiдих примарних променях хрести… ледь поворушилися!..

– Чого ти вiд мене хочеш? – прямо спитав князь. Вiн намагався говорити так, щоб його питання прозвучало голосно й упевнено. Однак йому було лячно, i тремтiння в голосi виказувало його внутрiшне сум’яття. Година ж пiзня, а прокладена помiж могилами дорога мимоволi навiювала похмурi думки.

– Хочу тобi поворожити.

– Нi! – жахнувся Андрiй. Але баба вже владно вхопила його за руку, i князь чомусь вiдразу припинив пручатися.

Циганка перевернула його руку долонею нагору й забелькотiла, немов божевiльна:

– Кров!!! Смерть!!! Кров… Смерть…

Далi все сталося так швидко – як оком змигнути. Андрiй i сам не знав, чи бачив усе насправдi, або ж з ним сталася миттева непритомнiсть!..

…Самотнiй воiн вiдбиваеться вiд сотнi ворогiв, навколо гори трупiв i калюжi кровi… Але от вже розлючена юрба тягне до болота його оголене тiло…

…Баба повернула голову, примара зникла, хустина сповзла назад.

Мiсячне свiтло впало на ii обличчя, висвiтливши жовту, немов пергамент, шкiру, величезний гачкуватий нiс, потворний беззубий рот…

Андрiй вiдчував на своiй долонi холоднi кощавi пальцi. Вiн спробував вiдсмикнути руку, але не змiг.

– Поiхали, Стефане! – вигукнув князь i таки висмикнув руку, перехрестившись.

– Не йди, я ще не все сказала, не все пояснила… – почала благати старчиха. – Я не бачу тебе. Тут надто багато свiтла. Повернися й подивись менi в очi…

Немирич покiрно повернув голову й поглянув у ii жахливi нерухомi, немовби склянi очi, затягнутi напiвпрозорою зеленуватою плiвкою…

– Стефане, скорiше, геть звiдси!!! – не своiм голосом заволав пан Андрiй.

 – Подивися, це ж мертвячка! У неi ж мертвi очi!

Стефан непевно смикнув вiжки. Кiнь жалiбно заiржав i через силу рушив з мiсця, але баба не вiдставала, вона перетворилася в чорну хмару й продовжувала плисти над землею поруч iз вiзком.