Кинджал проти шаблі

Запаморочливi секунди скороминущих зустрiчей пробiгали, i на змiну чарiвним вiдчуттям радостi приходив тяжкий перiод очiкування нового побачення. Так повторювалося щодня: на одну-едину солодку мить ворота в краiну дiвочих мрiй раптом вiдкривалися, ледь молодий князь проявляв щось схоже на тiнь почуття у настiльки короткий час…

Однак по мiрi посилення холодiв знахарка вiдчула, що занедужуе. Почалося все зi звичайноi застуди, закiнчилося ж тим, що на руках у юноi Олександри виявилися одразу ж двое хворих з тiею лише рiзницею, що князь явно одужував, тодi як тiточцi ставало дедалi гiрше.

Втiм, Іван був зовсiм не проти, що за ним доглядае молоденьке дiвча. Пiд час перев’язок вiн частенько посилав iй з-пiд прищулених повiк загадковi погляди, що вселяли у ii свiдомiсть надiю на майбутне. У цi хвилини Олександра уявляла собi, як iх обох поглинають любов i пристрасть, описанi у вiршованих романах i романтичних вiршах, яких вона, попри юний вiк, уже прочитала безлiч. Інодi попiвна нишком спостерiгала за парубком з вiкна, i дiвоче серце при цьому солодко завмирало.

Коли ж молодi люди залишалися разом, доглядальниця розважала хворого читанням уголос Святого письма, по етичних творiв Гомера, сказань про небезпечнi пригоди мандрiвникiв i завойовникiв нових земель, про якi в пiднебесному свiтi тепер пам’ятали хiба що пергамент та папiр, а також романтичних оповiдань про кохання й ненависть, про зрадництво i вiдданiсть. У такi хвилини князь зовсiм забував, що перед ним усього лише безвiсна попiвна з Рогатина.

Вони разом смiялися, переживали, сперечалися, iнодi iхнi погляди збiгалися, iнодi нi.

Поступово якась магiчна сила, донинi невiдома Олександрi, заповнювала весь ii внутрiшнiй свiт павутинням дивних фантазiй. Час для дiвчини зупинився, уперше в життi доля щасливою рукою пiдхопила ii й не вiдпускала. І Сашунька була безмiрно щасливою.

Нарештi змiни, що вiдбувалися з дiвчиною, були помiченi не тiльки нашорошеною тiточкою, але навiть вiчно зайнятим батьком.

Той у свою чергу зажадав, щоб Марта напоумила непутящу Олександру. Так би мовити, суто по-жiночому…

– Дивись менi, дiвко, себе в суворостi утримуй! – хрипiла Марта в студений грудневий вечiр, коли злягла остаточно.

– Ой, що ви таке говорите, тiточко?! – попiвна зашарiлася так сильно, що яскраво-червоними зробилися не тiльки обидвi ii щоки, але також шия, вуха й навiть чоло.