Кинджал проти шаблі

– Знаю, що кажу…

Знахарка захекалася, перевела подих i продовжила:

– Ти хто?! Дочка попа з Рогатина, от ти хто така! А вiн…

– Тiточко!..

– Помовч, коли старшi говорять… Ти всього лише попiвна, а вiн – князь, спадкоемець найшляхетнiшого роду! Хiба ти йому рiвня?! А не утримаеш поклику серця…

– Ой, тiточко, ви про що?..

– Помовч нарештi! Я хоч i розхворiлася зовсiм, але не ослiпла, усе бачу: i як ти до князя тягнешся, i як вiн тобi посмiхаеться… Отож, коли поклику серця не втримаеш i в подолi принесеш сама знаеш кого… Хто тебе тодi замiж вiзьме – нi дружину, нi вдовицю, з дитинчам чужим?! А ганьба на голову твого батька – iз цим як бути?.

.

– Так, до речi: ганьба!.. Ганьба й осуд!!! – глибокодумно промимрив панотець Гавриiл, який немовби ненароком виявився поруч.

– Ой, що за пристрастi такi!!! – не втерпiвши, гримнула Олександра й стрiлою вилетiла з будинку на двiр, щоб остудити розпашiле чоло.

І тiльки залишившись наодинцi з собою, вдивляючись у затягнуте низькими хмарами похмуре беззоряне небо, зрозумiла: як не сумно, однак тiточка Марта права у всьому! Вiдтодi як Іван Вишневецький з’явився тут, вона дивилася на молодого князя не просто як на героя, що взявся захистити простий люд вiд татарських набiгiв, але й як на свого особистого заступника. Недарма ж пiдносила вдячнi молитви Пресвятiй Богородицi за те, що вберегла ii вiд гiркоi долi, уготованноi зниклiй назавжди подружцi Марисi, – а вберегти ii тепер зможе не хто iнший, як молодий князь, про здоров’я якого вона всiляко печеться.

Але це тепер, а от одужае вiн – тодi сяде на свого баского коня й разом з вiрними воiнами назавжди покине Рогатин…

І ii покине!..

Чим частiше подiбнi образи виникали у свiдомостi юноi попiвни, тим бiльше вона журилася. Тепер обмиваючи цiлющими вiдварами майже загоенi рани свого Іванка, торкаючись молодого м’язистого тiла князя, Олександра вже заздалегiдь тужила.

Та й як тут не журитися, якщо ненаглядний сокiл одужае й полетить вiд неi геть?! Тодi гаряча хвиля кровi вдаряла у голову, тiло била пропасниця, на душi ставало зовсiм порожньо!..

Втiм, догляд за пораненим вимагав постiйноi уваги, тому зробивши розпачливе зусилля, попiвна опановувала себе й абияк довершувала процедури.