Кинджал проти шаблі

– Так коли ж менi було пiзнавати ii, якщо я одразу… – мимоволi почав виправдуватися князь, забувши про те, що розмовляе, загалом-то, з незнатною простолюдинкою.

– От-от, одразу! Саме так! – знахарка невдоволено пiдiбгала губи. – Розкажи-но краще, де тебе два мiсяцi носило, чому звiсток про себе не подавав?

– А ти подивись, що довкола коiться! То посуха, то зливи…

– Та бачу, бачу! Всi бачать! Як не бачити, коли…

– Ото ж бо! Тому клятi кримчаки аж надто далеко вiдступили: моiм хоробрим козакам мало не до самого Перекопу довелося дiйти, щоб iх наздогнати.

А там таке сталося, такого ми надивилися!.. – виправдувався далi князь, але в цю мить Олександра зненацька розплющила очi й ледь чутно прошепотiла:

– Іванку, соколе мiй ясний, чи це ти?..

– Я це, я!!! – зрадiв князь i обiйняв молоду дружину за плечi.

– Обережнiше, ведмедю!.. – пробуркотiла Марта, злякавшись, щоб у припливi нiжностi Вишневецький не зробив чогось недоброго ii улюбленiй племiнницi.

Але князь лише нетерпляче вiдмахнувся, Олександра ж продовжувала шепотiти:

– Як же ми тебе чекали… i я, i синочок наш!.

.

– А раптом дочку менi народиш?..

– Козак у неi буде, козак! – буркнула знахарка.

Не звернувши на цю реплiку уваги, Вишневецький запитав заклопотано:

– Як ти на площi опинилася, коли бусурмани напали?

– Тебе зустрiчати побiгла, соколе мiй коханий, та вчасно помiтила, що конi не нашi якiсь, от у дзвiн i вдарила!

– Це татарськi спостерiгачi були, сонечко мое. Пощастило тобi, що не весь загiн, а тiльки трое прийшли до Рогатина рознюхати, що тут i як.

Ми iхне головне вiйсько мало не до самого Криму вiдiгнали, але якийсь мурза, мабуть, вiдокремився. Оце й були його розвiдники.

– Отож я i зрозумiла одразу, що татари це…

– Спритно ж ти розправилася iз клятим кримчаком, що тебе заарканив!

– Це я дитинча наше захищала!

– Дитинча!..

Геть розiмлiлий вiд щастя князь опустив голову на ii величезне черево й одразу вiдчув удар малюсiнькоi нiжки.

– Ай, це хто так хоробро б’еться?! – посмiхнувся вiн, вiдсахнувшись.

– Це синок наш! Такий же мужнiй, сильний, вiдважний i неслухняний, усе воюе та воюе…

– Ой, ластiвочко моя, хотiв я до матерi нарештi з’iздити, та дивлюся, що нiкуди вiд тебе не поiду! За тобою наглядати потрiбно, та й кримчаки щось зачастили у гостi. Якщо спостерiгачi вештаються – отже, до вiйни недалеко. Тебе в нинiшньому станi везти у Вишнiвець негоже – що ж, доведеться почекати, коли народиш.