Кинджал проти шаблі

Олександра тупотiла ногами, присiдала i пiдстрибувала, пхинькала – загалом, задiяла весь арсенал жiночих капризiв, аби тiльки витребувати у чоловiка хоч якусь зброю! Вишневецький справедливо заперечував, що не жiноча то справа – шаблею махати, списом колоти, сулицi[1 - Дротики (давньоруськ.). (Тут i далi – прим. авт.)] кидати, з лука стрiляти…

Коли ситуацiя зробилася нестерпною, звернулися до домочадцiв. Почувши примхливу вимогу дочки, панотець Гавриiл крекнув, почухав потилицю й, пославшись на необхiднiсть справити якусь чергову требу на iншому кiнцi Рогатина, поспiшно втiк.

Тiточка Марта обурилася вiд душi, заходилася перераховувати, якi нещастя можуть звалитися на голову вагiтноi жiнки й iще не породженоi дитинки, якщо дозволити вагiтнiй торкатися зброi.

Але не допомогло навiть авторитетне слово знахарки!.. Що поробиш з юною дурепою?! Нарештi Вишневецький втомився чинити спротив. Пiдiйшовши до ближчоi скринi, вiдкрив, довго порпався в речах i нарештi витяг звiдти жiночу черкеську сукню з невеликим кинджалом на паску.

Сукня була не найкрасивiшою з привезених, та й вагiтнiй Олександрi вона була безнадiйно малою. Зате вiд самого лише виду кинджала молода жiнка прийшла у невимовний захват! Зручне срiбне рукiв’я, прикрашене дорогоцiнними камiнчиками, невеличкий булатний клинок чудовоi дамаськоi сталi з витiюватим загадковим вiзерунком, прекраснi пiхви, iнкрустованi слоновою кiсткою, перлами i яхонтами…

Не кинджал, а сама досконалiсть!

– Це саме те, що тобi потрiбно, – мовив князь.

 – Кинджал легкий, його завжди можна сховати в рукавi. А у вмiлих руках вiн навiть небезпечнiший вiд найкращого меча або шаблi!

– Ой, дякую! Дякую, дякую!!! – завищавши вiд захвату, Олександра кинулася на шию чоловiковi. Зiтхнувши якимсь своiм думкам, тiточка Марта вийшла геть iз кiмнати, залишивши подружжя наодинцi.

– Навчиш мене користуватися моiм малесеньким кинджальчиком?!

– Зрозумiло, навчу! Будеш володiти ним, як володiю я, як учив мене батько. Гаразд?

– Гаразд, гаразд! Давай-но його сюди, – простягнула руку Олександра, розглядаючи дамаський клинок, як заворожена.

– Стривай, не так швидко.

Князь завбачливо вiдвiв руку з кинджалом убiк, потiм повернувся до скринi, витягнув звiдти найтоншу шовкову хустинку, пiдкинув у повiтря й виставив уперед клинок. За секунду на пiдлогу впало двi половинки хустки.

– Обережнiше з ним. Бачиш, який гострий?

– Вiн мiй, вiн мiй! Давай сюди!!! – скрикнула нетерпляче Олександра.