Кинджал проти шаблі

– Облиш! Нiчого не трапиться…

– Пам’ятай, що швидше треба повернутися, соколе мiй ясний! А ми на тебе чекатимемо – i я, i синочок твiй.

– Неодмiнно, моя ластiвко! От вiдвiдаю матiнку, втiшу ii у хворобi й одразу ж, швиденько повернусь до тебе й до синочка нашого, – пообiцяв Іван.

Отак i вирiшили. Хоча Олександра все ж таки ще поплакала, але вже бiльше для годиться.

– А раптом ти поiдеш, i ми бiльше не побачимось?.. – прошепотiла попiвна.

Але князь не чув останнiх слiв коханоi, тому що вже скочив на жвавого коня й на чолi невеличкого загону вiдданих слуг поскакав до матiнки у Вишнiвець.

* * *

Не вiдав щасливий чоловiк, що зла доля розлучае iх назавжди! Про це знало лише серце молодоi дружини. Знало – i мовою серцевого болю кричало, як могло: не кидай мене тут саму, забери iз собою, збережи й захисти!!!

Шкода, що грубе чоловiче вухо дуже часто не чуе благання й не розумiе мови чуйного жiночого серця: так було i цього разу…

Наслiдки виявилися фатальними для всiх.

Що ж сталося з ними такого, чого не очiкував i сам князь?..

Глава 4

Пiдлiсть

Вишнiвець, грудень 1517 року.

Прибувши додому, Іван Вишневецький одразу ж кинувся в покоi матерi… й зупинився як укопаний на порозi свiтлицi: стара княгиня Тетяна Вишневецька (у дiвоцтвi – Полубенська), жива i здорова, сидiла за широким столом, що ломився вiд страв, i трапезувала зi старим приятелем свого покiйного чоловiка – iз Семеном Олiзаром.

– Матiнко?!

Жоден м’яз не смикнувся на обличчi староi княгинi, нiщо не змiнилося в ii величнiй поставi. Вона не кинулася назустрiч синовi, залишилася сидiти на своему мiсцi у звичнiй для себе гордовито-монументальнiй позi. Хiба що ледь помiтно повернула голову у бiк новоприбулого i доволi сухо, через губу процiдила, звертаючись чи то до нього, чи то до спiвтрапезника:

– А от i синок мiй нарештi з’явився, не запилився.

– Так взимку ж можна i не запилитися! – у тон iй мугикнув Олiзар.

– Матiнко… то ви хворi чи здоровi?! – Іван вiдмовлявся вiрити власним очам. Що це означае?! Адже мати писала, що занедужала, що iй зовсiм зле, i тому iм потрiбно негайно побачитися…

– Хвала Боговi, синку, твоiми молитвами жива-здорова, як бачиш! – продовжувала ехидствувати стара княгиня.

– Моiми молитвами?! – здивувався Іван.