Кинджал проти шаблі

Князевi було совiсно, що за весь час пiсля отриманого поранення вiн не написав iй анi слова й навiть не сповiстив про всi подii останнього року. Стосунки мiж матiр’ю й Іваном були доволi натягнутими: стара княгиня не надто любила старшого сина, вiн же намагався не турбувати матiр зайвий раз, щоб ненароком не викликати в неi осуду якихось своiх вчинкiв. Саме тому навiть не повiдомив iй про свое несподiване одруження.

Водночас народження його первiстка – спадкоемця слави князiвського роду Вишневецьких – могло змiнити ситуацiю на краще.

Іван сподiвався, що якщо не йому особисто, то хоча б онуковi новоявлена бабуся зрадiе, тодi вiн без особливих проблем перевезе свою родину з Рогатина в родове гнiздо… Втiм, недобре внутрiшне передчуття змушувало його вiдкладати цю непросту справу на потiм.

І от несподiвана звiстка про хворобу матерi сплутала всi плани! Іван зрозумiв, що цього разу доведеться iхати одному, а дружину й сина як i ранiше залишити в Рогатинi.

Мабуть, аж до наступноi весни… Хлоп’я поки ще дуже мале, Олександрi необхiдно вiдновити сили пiсля пологiв. Зима вже близько, на дорогах неспокiйно – татарва швендяе… Краще почекати хоча б до весни! А поки що з’iздити додому самому, провiдати матiр, пiдготувати ii до прибуття молодоi невiстки й онука…

Мабуть, найкраще вчинити саме так!

Збираючи чоловiка в дорогу, Олександра нишком плакала, потiм заходилася благати:

– От знову ти iдеш, а ми тут самi без тебе залишаемося! Давай вже тут перезимуй, тодi всi разом i поiдемо…

– І радий би, ластiвко моя, та не можу, нiяк не можу: матiнка пише, що дуже iй зле, слiзно благае приiхати! Нудьгуе без мене, сама розумiеш.

Важко iй самiй пiсля того, як батько мiй чотири роки тому помер. Хто ж окрiм сина ii пiдтримае?

– А ми як же, Іванку мiй миленький?!

– У тебе й батько, i тiточка е! Та я можу й пару дружинникiв своiх тут залишити, щоб тебе охороняли… Не сама тут будеш.

– Без тебе я однаково що сама-самiсiнька.

– Я зараз поiду, провiдаю матiр i негайно повернуся, а навеснi неодмiнно разом у Вишнiвець вiдправимося!

– Так це аж навеснi… Іванку!..

Однак незважаючи на всi застереження, Вишневецький залишався непохитним. Вiдчувши всю його рiшучiсть, молода дружина нарештi здалася:

– Добре, хай буде по-твоему: iдь до своеi матiнки, але тiльки вертайся скорiше. Вiдчуваю я лихо, Іванку, лихо якесь кружляе над нами.