Кинджал проти шаблі

Чутки про спокусницю розбурхували чоловiчу уяву, подивитися на дiвчинку приiжджали iменитi персони…

Отут Семен i порушив слово, у 1512 роцi видавши красуню дочку за Януша Михайловича, князя Сангушка-Коширського, за що одержав у подарунок маеток Белашов! Настя, зрозумiло, наплакалася досхочу – тим паче, злi язики посилено розпускали плiтки про прокляття, що витало над родиною Сангушкiв. Але батько стояв на своему, i дочка зрештою упокорилася: а що тут вдiеш?! Іван же так легко заспокоiтися не мiг.

Тим часом, сiмейне щастя новоспеченоi княгинi Сангушко-Коширськоi тривало недовго: усього через якихось два роки заповзятливому Олiзару довелося пiдшукувати Настусi нового чоловiка… Та наляканi чи то родовим прокляттям Сангушкiв, що цiлком могло перейти на його дружину, чи якимись iншими обставинами, але нареченi тепер обходили десятою дорогою колись завидну наречену.

Отодi-то i згадав Семен Олiзар про стару угоду зi своiм покiйним товаришем Михайлом Вишневецьким. А й справдi, чом би не виконати ii?! А що Настуся побувала за iншим?.. Ну, то й що такого! Був у неi чоловiк Януш Михайлович Сангушко-Коширський – i нема його, як не було, а буде тепер у чоловiках Іван Михайлович Вишневецький!!! І iм’я ж однакове в них обох: Іван Михайлович! Яка фатальна випадковiсть… Зате дiтей у першому шлюбi не нажила, натомiсть статок i становище в суспiльствi прижила!.

Окрилений надiею, Олiзар прибув у родовий маеток князiв Вишневецьких, але Івана не застав, знайшовши тут одну лише княгиню Тетяну. Втiм, заповзятливого Семена ця обставина не збентежила. Швидко знайшовши спiльну мову зi старою вдовою, вiн нишком заговорив про листа, в якому непогано б висунути аргументи, проти яких жоден син не встоiть! Пiддавшись умовлянням Олiзара, княгиня написала фатальне послання, де в основному йшлося про нiбито погане самопочуття матерi й палке бажання побачити сина хоч би перед смертю…

Пастка була розставлена вмiлими руками.

Зрозумiло, «дичина» попалася – iнакше й бути не могло!..

– Стривай, Іване, не гнiвайся на матiр, – гукнув Семен молодому князевi, щосили намагаючись наздогнати його.

Втiм, Вишневецький нiяк не вiдреагував на окрик.

– Та не бiжи ти вiд мене, немов очманiлий!..