Кинджал проти шаблі

Тепер молодий князь зупинився, обернувся до Олiзара й неприязно процiдив крiзь зуби:

– Нiколи я нi вiд кого не тiкав, ще чого…

– Ну, ясна рiч! Ти незмiнно вiдрiзнявся гордiстю й хоробрiстю, – вiдхекуючись пiсля швидкоi ходи (майже бiгу!), Семен зупинився перед Вишневецьким i заговорив якомога м’якiше: – Я так давно не бачив тебе! Ти за цей час вирiс, змужнiв… Просто орел, як я подивлюся! А мiж iншим, я тебе пам’ятаю всього лише п’ятнадцятирiчним хлоп’ям… Коли батько твiй покiйний Михайло вкотре збирався в похiд на бусурман, коли вирiшив тебе iз братом твоiм Олександром прихопити – пам’ятаеш?.

– Чого б не пам’ятати, – процiдив крiзь зуби Вишневецький.

Олiзар же продовжував у колишньому пiднесеному тонi:

– Ох, яким же хвацьким вояком був твiй батько! А ти весь у нього вдався i вродою, i статтю…

Очi Олiзара заблищали демонiчним вогником. Чим довше слухав Іван його слова, тим глибше поринав у спогади. Потихеньку очi його почали злипатися: позначилася втома пiсля довгоi дороги й загальна тяжка гнiтюча атмосфера рiдноi домiвки.

Мати завжди уявлялася Івановi не жiнкою iз плотi та кровi, а такою собi величною кам’яною статуею. Вiн щиро дивувався батьковi: як цей життерадiсний, жвавий лицар уживався з кам’яною скульптурою, у якоi ну зовсiм не було нi почуттiв, анi емоцiй – сам лише суцiльний тверезий розрахунок?! Не дивно, що пiсля смертi старого князя Михайла син просто втiк з рiдного дому, щоб тiльки не стати таким, як його мати – безжальним i безсердечним. Молоде трепетне серце Івана прагнуло насиченого життя, скороминущих розчарувань, палкого кохання – загалом, усього що завгодно, аби не життя за раз i назавжди встановленим церемонiалом!!!

– Отож, дорогий ти мiй Іване Михайловичу, у мене до тебе пропозицiя, якщо ти ще не забув про це…

Слова Олiзара повернули Вишневецького до реальностi.

– Що?..

Судячи з реакцii, вiн i досi не отямився остаточно, тому Семен продовжив жваво:

– Сподiваюся, ти все ще не забув мою красуню Настусеньку?.

– Як же ii забудеш, – неохоче мовив Вишневецький.

Незважаючи на досить безсторонню розмову, що тiльки-но вiдбувалася у материнiй свiтлицi, тепер, за вiдсутностi староi княгинi, йому не хотiлося сваритися з Олiзаром. Зрештою, це ж славетний воiн, товариш його покiйного батька… хоча, зрозумiло, вiн не вирiзнявся нi високою моральнiстю, анi шляхетнiстю…

– Отож я й веду весь час про те, що дочка моя тепер знову вiльна, – тон Олiзара зробився урочистим.