Кинджал проти шаблі

– А я, здаеться, повiдомив у присутностi моеi шановноi матiнки, що не хочу харчуватися недоiдками iз Сангушчиного столу… Та й не можу….

– Але послухай-но, хоробрий мiй лицарю Іване Михайловичу!..

І Вишневецький не стерпiв. Вирiшивши завершити настiльки неприемну бесiду одним махом, вiн мовив холодно:

– Мене ця пропозицiя анiтрохи не цiкавить, бо я вже одружений.

Потiм розвернувся й пiшов геть – хотiлося будь-що виспатися з дороги.

Такоi вiдповiдi Олiзар нiяк не очiкував!!! Сказати, що вiн був ошелешений, – це не сказати нiчого!.

. Дещо заспокоiвшись, вiн злодiйкувато озирнувся на всi боки, щоб з’ясувати, чи не чув хто останнiх слiв молодого князя. Здаеться, довгий замковий коридор був порожнiм… Семен постояв якийсь час, збираючись iз думками, потiм поспiшив до староi княгинi. Знайшов ii там же, де й залишив, – у свiтлицi за столом.

– А до речi, можна поцiкавитися, звiдки це приiхав ваш синок? – немовби ненароком запитав вiн, ледь переступивши порiг кiмнати.

– Приiхав… ну, i приiхав собi! А користi, як бачите, нiякоi, – вiдгукнулася Тетяна, замислено граючись улюбленою срiбною ложечкою.

«Або баба ця просто надзвичайна лицемiрка, краща вiд мене самого, або iй невiдомо те, що вже вiдомо менi, або з глузду з’iхала й геть нiчого не пам’ятае», – вирiшив Олiзар i продовжив обережно:

– Бачу, що нiякоi… Але от якби довiдатися точно, звiдки вiн з’явився!.. Може, я б змiг зрозумiти, чого це молодий князь не в дусi?!

– З Рогатина, з ненависного Рогатина, – мовила стара княгиня.

– А що у нього там, у тому Рогатинi? І чому це вiльне мiсто ненависне вашiй князiвськiй милостi, дозвольте поцiкавитися?..

– Не знаю я, у тiм-то й рiч, що не знаю! – Вона вiдiрвала нарештi погляд вiд яскравих вiдблискiв, вiддзеркалених срiблом ложечки.

– Як це не знаете?..

– Отак не знаю! Вiн – невдячний, зовсiм не бажае розмовляти зi своею матiнкою, що народила його на свiт Божий, – у голосi княгинi прорвалися досi стримуванi нотки обурення й образи.

 – Одне тiльки знаю: як доповiдали менi слуги мого непутящого сина, Іван Михайлович спочатку просидiв у Рогатинi весь кiнець минулого року, зиму й весну цього, потiм виiхав звiдти, згодом повернувся знову. Затiвае щось, по всьому судячи…

– А бiльше його слуги нi про що таке пiдозрiле не згадували? – обережно поцiкавився Семен.

– Клiщами не витягнеш! – вiд роздратування вона гепнула кулаком по столу.