Кинджал проти шаблі

Про всяк випадок можна буде й сусiдiв пошерстити, щоб уже напевно…

– Та-а-ак!

Олiзар знову ляснув слугу по спинi, пiдкрутив сивi вуса, крекнув вiд задоволення й мовив рiшуче:

– Ну що ж, хитрун, дiй! Бог тобi на допомогу…

Рогатин, кiнець 1517 року.

Татари напали перед самим свiтанком. Почалося з того, що спалахнули дахи двох сараiв у садибах, розташованих на самiй мiськiй околицi. Вогненнi вiдблиски затанцювали на стiнах кiмнати, де спала Марта, однак знахарка прокинулася, лише коли у дверi дрiбно затарабанили чиiсь слабенькi кулачки.

– Бiда яка, тiточко Марто!.. – скрикнула, влiтаючи в будинок разом iз клубами морозноi пари й диму, сусiдська дiвчина Любаша. – Кримчаки налетiли, залишенi вашим князем охоронцi вбитi лежать, от матiнка й послала мене до вас сказати, щоб…

– Сама бачу! – обiрвала ii слововилив знахарка. І без того все зрозумiло: зовнi долинав стукiт копит, кiнське iржання, свист i хвацьке гикання.

– Дякую тобi, дiвонько, бiжи геть звiдси!

Вони кинулися урозтiч: Любаша – назад на вулицю, тiточка Марта – до племiнницi.

– Вставай, племiнничко, лихо сталося: бусурмани налетiли! Бери синочка – i бiгом до панотця в церкву, ховайся там у пiдвалi!!!

Олександра миттю схопилася на ноги, вкутала немовля у ковдрочку, поклала до великого кошика. Передавши дорогоцiнну ношу тiточцi, закуталася в теплу хустку (незважаючи на грудневий мороз, одягатися теплiше не було часу), пiдхопила кинджальчик, що лежав в узголiв’i лiжка, не впустивши шансу коротко висловитися iз цього приводу:

– Ну от, тiточко, тепер, мабуть, згодиться!

– Бiжiмо звiдси!!! – розсерджено гримнула Марта, неприязно поглядаючи на марну на вигляд зброю в руках молодоi матерi.

Вони кинулися геть iз будинку… але дiставшись вхiдних дверей, разом вiдсахнулися: просто на порозi застигла горiлиць Любаша, iз грудей якоi стирчала довга стрiла! Жалiслива Олександра зойкнула, схопила ii за плечi, вiдтягла назад у будинок.

– Тiточко Марто!.. – зi слабкою надiею в голосi звернулася Олександра до знахарки.

– Я тут безсила, – зiтхнула та.

– Але ж ми з Любашею майже однолiтки!..

– Їй уже нiчим не допоможеш, а тобi от про кого думати потрiбно! – нагадала Марта, потрясаючи в повiтрi кошиком iз немовлям. – А тому, племiнничко, давай-но звiдси назад…

– Куди це назад?! – здивувалася Олександра.