Кинджал проти шаблі

»

Онде чоловiк упав, немов пiдкошений: кинувся на озвiрiлого бусурманина, намагаючись захистити вiд нього чи то дочку, чи дружину, – а тепер лежить мертвий. Може, залишився б живим, якби був тихим i мирним, як от вона?.. А так i не допомiг нiкому, й життя позбувся! Он жiнка заливаеться слiзьми: татарин нещадно шмагае ii нагайкою, а вона голосить щосили…

Отже, единий прийнятний для бранця вихiд – у покiрностi!

Настуся обережно здiйнялася на ноги, пошукала очима: чи е серед бранцiв хоча б один знайомий?! Але нi, не знайшла… За час шляху полонених кiлька разiв передавали черговим господарям, зв’язували з новими товаришами по нещастю й роздiляли зi старими.

Отже, тепер усе, край – допомоги чекати нема звiдки, залишаеться звикати до життя у неволi.

Їй тепер здавалася смiшною сама думка про те, що козаки кинуться у незвiданi простори дикого степу переслiдувати татар заради порятунку жалюгiдноi купки бранцiв. Нiхто iх не врятуе – це найдурнiша вигадка нещасних для самозаспокоення! Немае бiльше козакiв-захисникiв! Нема, як i не було – перевелися всi до останнього!!! Залишилися самi тiльки кримчаки, якi панують над ними й роблять усе, що схочуть.

Доведеться або вмерти, або змиритися з отаким порядком речей – третього не дано.

Крим, 1518 рiк.

Скiльки часу iх гнали степом, сказати важко. В усякому разi, минула не тiльки зима – уже й весна змiнилася надзвичайно спекотним, сухим лiтом. Якщо ранiше бранцi страждали вiд холоду, потiм вiд розкислого пiд ногами бруду, то тепер знемагали вiд спраги й укусiв комах.

До того ж кайдани й мотузки буквально до кровi натирали щиколотки i зап’ястки…

На одному з довгоочiкуваних привалiв, що давали хоч якийсь вiдпочинок змученим тiлам (до безчинства погоничiв усi поступово звикли, а тому вже майже не звертали на них уваги), Настуся вiдчула дивний запах, сирий i протухлий. У небi кружляли вже не чорнi круки, а стерв’ятники – птахи бiльшi та страшнiшi.

– Де ми? – поцiкавилася вона у найближчого чоловiка, худого немов жердина, зарослого густою бородою чи не до самих очей.

– Сиваш уже поруч, – приречено вiдповiв той.

Пiсля полудня пiдiйшли до води, що поширювала огидний гнилий сморiд. Бранцiв розв’язали, дозволили скупатися. Вода виявилася не тiльки смердючою, але й, зовсiм несподiвано для Настусi, гiрко-солоною на смак, а тому непридатною.