Пустоцвiт

– Ганчiр'я в мене й без того вистачае, – чернець кивнув на закривавлений мундир на пiдлозi. – Це все спалити потрiбно, який вiд таких тонких пелюшок сенс?! Ця розкiш набагато доречнiша у панському будинку, не в Божiй обителi.

Зрозумiвши, що отець Феодор не помiтив iнших речей, Гафiя кинула ковдрочку з пелюшками поверх мундиру.

– Ага-а-а!.. – миттю оживився «дохтур», насамперед вiдiбрав у жiнки золотий хрестик, повертiв то сяк, то так, пробурмотiв задумливо: – Католицький. Що ж, цього слiд було очiкувати…

Потiм додав:

– То що, помер малюк? Хто вiн хоча б, хлопчик чи дiвчинка?

Второпавши, що залишити без захисту животворного хреста можна хiба що небiжчика (йому вже все едино!), Гафiя поспiшила завiрити:

– Та нi ж, нi! Живий вiн! Живий хлопчик!.

– Хлопчик! – хоча вираз обличчя «дохтура» залишався похмурим, голос усе-таки подобрiшав: – Хлопчик, отже… Що ж, слава Боговi, що живим залишився. На такому морозi та у кривавому ганчiр'i… Але навiщо було хреста знiмати, якщо вiн живий?

– Тобi показати.

Куховарка сунула в руки ченцевi просочений кров'ю папiр.

– Ах, он воно як?..

Зламавши воскову печатку, отець Феодор акуратно розгорнув грамоту, пiднiс ii до слабкоi мерехтливоi лампадки в кутку й заходився розбирати розмитi кров'ю чорнильнi лiтери. Чим далi читав, тим вище здiймалися його рунистi, зрослi на перенiссi бiлявi брови. Поступово сторожкiсть, близька до переляку, змiнилася легким здивуванням, а потiм i зовсiм цiлковитою розгубленiстю.

– Що там, у грамотi цiй? – не витримала нарештi Гафiя.

Отець Феодор змiряв ii оцiнюючим поглядом. Пiдiйшов до купи закривавленого ганчiр'я, витяг звiдти одну з пелюшок, виявивши на куточку вишитий герб, мугикнув, навiщось ще раз зазирнув у папiр i мовив повiльно:

– Ти от що, Гафiе… Ти знаеш, що я ставлюся до тебе добре… навiть, можна сказати, дуже добре… Але!..

– Добре вже, зрозумiла, – зiтхнула куховарка. – Не бабиного розуму ця справа, як я подивлюся.

– Тобi ж краще буде, повiр, – продовжив колишнiм тоном «дохтур».

Вiн знов подивився на розпростерте на столi неживе тiло, ненадовго замислився. Потiм раптом мовив рiшуче:

– Не житиме вiн, та все ж давай-но спробуемо! Малий як, спить?

– Спить. Попив молочка Машчиного й заснув, сердешний, – пiдтвердила Гафiя.

– От i добре! Тепер ти зi мною лишайся. Будеш допомагати, а то вiд братii, особливо вiд цього дурня Никодимки користi, як з цапа молока.