Пустоцвiт

» – Гафiя заходилася доiти годувальницю. Машка не пiдвела: нехай молока було не надто багато, однак хоч скiлькись було – от що головне!

Жiнка покопалася в невеликiй скриньцi, що приткнулася в кутку кiмнатки, витягнула звiдти ряднинку i старий коров'ячий рiг, спиляний з гострого кiнця. Насамперед сповила дитинча, потiм радiсно оглянула рiжок: от же напоумив Господь зберегти!.. Спиляний рiг вона одержала вiд батька, вийшовши замiж. Рокiв через десять, коли надiя на народження хоча б однiеi дитини станула, хотiла було викинути, але тiльки сховала у скриньку на самiсiньке дно.

Коли чоловiк постраждав на пожежi, штучка згодилася вперше. Зате тепер, хвала Боговi!..

На столi Гафiя знайшла недоiдений шматок чорного хлiба, вiдщипнула м'якушку й заштовхала якнайглибше в рiг, потiм вилила туди дорогоцiнне молоко й пiднесла до губ дитинчати. Спочатку малюк тiльки вертiв голiвкою, давився й плакав, але коли молоко просочилося крiзь м'якушку – зробив пару ковткiв, заспокоiвся й одразу ж засопiв, прикривши мокрi вiд слiз оченятка.

От i добре!

Гафiя з розчуленням подивилася на заплакане дитяче личко, повернула полотняний згорток на жалюгiдне лiжко, обклала з бокiв двома подушками, схопила в оберемок ковдрочку й купу пелюшок, пiдчепила пальцями зi столу закривавлений папiр i золотий хрестик. Перевiривши, чи мiцно спить дитина, тихесенько вислизнула з комiрчини й помчала у святу святих отця Феодора.

Обережно вiдкривши дверi самоi дивноi «дохтурскоi» кiмнати, жiнка побачила широкоплечого ченця, що навис над величезним дерев'яним столом, на якому було розпростерто нерухоме чоловiче тiло.

Щедро просоченi кров'ю мундир i нижня сорочка валялися на пiдлозi. Хоча куховарка й була багато рокiв замiжньою, але побачивши напiвголого (нехай i лежачого без тями, а, можливо, навiть мертвого) чоловiка iнстинктивно засоромилася й вiдвернулася.

– Гафiе, ти? Заходь, коли прийшла, та дверi гарненько прикрий, лабораторiю не вихолоджуй, – буркнув «гроза монастиря», навiть не обернувшись. Жiнка сковзнула в кiмнату тихо, навшпиньках.

У цю мить неживе тiло ледь помiтно ворухнулося, тут i пролунав схожий на шипiння дивний звук, що довiв до непритомностi послушника Никодима.

– Не житиме, не житиме… – констатував «дохтур». Вiн замислено здiйняв очi на жiнку й запитав: – А тобi чого, власне?

Переминаючись з ноги на ногу, червонiючи й нишком розглядаючи поранене тiло на дерев'яному столi, куховарка несмiливо простягнула отцевi Феодору принесенi речi.