Пустоцвiт

– Чоловiк один залишився. Йому iз малечею незручно, от i вирiшив дитинча до тебе вiднести – тобто, рiднiй бездiтнiй тiтцi племiнника на виховання вiддати. Ішов до нас уночi, та неподалiк стiн монастирських вовки голоднi на нього й напали, на смерть загризли.

– Невже на смерть?! – куховарка покосилася на нерухоме тiло на столi.

– Ну, це ми зараз подивимось. Витягнемо з того свiту – не на смерть, не витягнемо…

«Дохтур» лише рукою махнув.

– А малеча?.. Можна я собi малюка залишу? – з надiею запитала жiнка.

– Ну, звичайно, залишай! – посмiхнувся отець Феодор. – Це ж племiнничок твiй рiдненький… Залишай. А цього…

Чернець знову змiряв куховарку оцiнюючим поглядом, насупився, крекнув. Потiм опустився на колiна, витяг з-пiд столу виблискуючий самоцвiтами ефес шпаги з куцим уламком клинка, разом з пiдсохлим заплямованим папером та натiльним хрестиком дитини пiднiс до обличчя здивованоi Гафii й докiнчив тихо, але тужливо:

– А от цього всього ти нiколи не бачила. Якщо, звичайно, хочеш, щоб малюк не тiльки з тобою залишився, але й у майбутньому нi йому, анi тобi самiй нiяка небезпека не загрожувала.

Зрозумiло?

– Так чого вже там незрозумiлого! – кивнула вона.

Чернець задоволено кивнув, грамоту й золотий хрестик акуратно сховав за образи в покутi, уламок шпаги поклав у шафу пiд рукописи.

– Отак, – мовив задоволено, – цi речi нехай у мене полежать. А коли хлопчисько виросте…

Вiн ненадовго замислився.

– А коли твiй племiнничок виросте та розуму набереться, тодi Бог пiдкаже.

Так, Гафiе?

– Так, – погодилася куховарка, найбiльше втiшаючись думками про те, що вiдтепер виховуватиме маля.

«Дохтур» повернувся до столу з нерухомим тiлом, вкотре прискiпливо оглянув його й мовив:

– Про молодшенького подбали, тепер займемося старшим. Ти от що, Гафiе, води негайно нагрiй, свiчок побiльше постав i запали, рядна з моеi скринi принеси… І це… бражка у тебе е?

– Яка в монастирi бражка?.. – знiяковiла жiнка.

– Ну-ну, не бреши, не бреши! Грiх це, – отець Феодор з поважним виглядом здiйняв до стелi вказiвний палець правоi руки.

 – Знаю, що е. То вже будь люб'язна, принеси-но сюди трохи браги. А я тим часом iнструменти пiдготую. Важку справу маемо зробити, ох i важку ж!.. Якщо все вдасться, я цього вояка Миколою наречу.

– Та у нього ж, мабуть, iм'я вже е… – куховарка тiльки руками розвела.

– Кажу ж тобi, якщо й виживе, то нiколи вже нiчого нiкому не розповiсть. Навiть iменi свого повiдати не зможе.