Пустоцвiт

Хто танцював, хто пив, а хто вже й мирно похропував, зручно примостившись мiж тарiлок або просто на землi пiд столом…

Жiнки гучно обговорювали поданi наiдки, не забуваючи щедро покритикувати iх та заразом подiлитися з сусiдкою власними рецептами, якi були, зрозумiло, набагато кращi.

Поки старшi розмовляли, танцювали або валилися спати, хто де хотiв, молодь досхочу пустувала: в одному мiсцi парубки оточували декiлькох дiвчат, в iншому навпаки – дiвчата ловили парубка… Смiх, шум, гамiр, лемент!

Свято вдалося на славу.

* * *

Наступного ранку пiдпилi гостi просипалися пiзно. Багато хто взагалi не мiг змiркувати, де перебувае, а потiм довго згадував, який чорт занiс його у Лемiш.

Але все-таки найнесподiванiшим виявилося пробудження лакея Мишанi: на сiннику поруч iз ним опинилася… розкуйовджена красуня-молодка з розпатланим одягом!!! Нещасний лакей спробував потихеньку зникнути – але ж нi: жiнка, яка начебто мiцно спала, миттю схопила його за штани, настiльки мiцно, що ледь не порвала оксамитову тканину.

Як з'ясувалося згодом, то була Ганна – заможна вдовиця троюрiдного брата самоi господинi. Молодка пiдняла неймовiрний галас, на який збiглися всi, хто перебував поблизу, i потягнула переляканого Мишаню до Розумихи, без угаву лементуючи – а незвичний до простонародноi украiнськоi мови лакей анiчогiсiнько не зрозумiв у цiй тарабарщинi.

Розумиха ж вислухала Ганну й суворо ухвалила:

– Доведеться тобi оженитись, iнакше не три, а всi сiм шкур з тебе здеру!.

. Загалом-то, погоджуйся по-доброму, доки не пiзно…

Приголомшеному Мишанi нiчого iншого й не лишалося, як дати негайну згоду, проклинаючи в душi фаворита iмператрицi Олексiя Григоровича, його ненормальну матiр й свою нещасливу долю. Але що таке невдоволення лакея?! Головне, свято тривало: тепер не менш пишно, нiж повернення Розумихи, справлялося заручення Ганни й Мишанi…

От хiба що гостi трохи перемiнили вбрання, вдягнувши подарунки, привезенi Наталею зi столицi! І хоча нiчнi очiпки виглядали на чарiвних голiвках селянок у денний час трохи дико, засмучений наречений вирiшив, що лiпше мовчати.

Йому й без того було, про що журитися…

А ще через день iз Санкт-Петербурга на змиленому гнiдому конi примчав гонець, який привiз у Лемiш грамоту з вимогою про негайне прибуття отрока Кирила Розума до столицi.