Шалені шахи

* * *

Того чудового сонячного ранку Ілля Костянтинович прокинувся ранiше, нiж зазвичай. Йому навiть начебто полегшало: бiль минув, i князь розпорядився накрити до снiданку. Близько полудня небо поступово затягнули дрiбнi пухнастi хмарини, що утворили навколо сонця гарнi рiзнобарвнi кiльця: червоне, жовте й блакитне. Князь вирiшив, що це добрий знак.

Василь Костянтинович навпаки прокинувся пiзно, поснiдав знехотя й, як зазвичай, улаштувався навпроти брата з байдужо-тужним виглядом, зрiдка визираючи в розкрите вiкно.

Раптом його погляд змiнився. Таке трапляеться з чутливими натурами: людям менш темпераментним iхнi вчинки нерiдко здаються дивними i непередбачуваними. Похмурi очi княжича миттево пожвавiшали, зайнялися якимсь особливим внутрiшнiм вогником, смуток зовсiм щез, змiнившись несподiваною радiстю, зморщечки на чолi розгладилися. Вiн зiрвався з мiсця, голосно вигукнувши:

– Ну, нарештi! – вмить опинився у дворi.

Розгубленiй прислузi лишалося спостерiгати з вiкна, як княжич мчить назустрiч комусь невидимому.

Беат уже хотiла вiддати наказ наздогнати хлопця, але, виглянувши у вiкно, помiтила, що Василь Костянтинович уже прямуе назад, тримаючи за руку незнайомця.

Гiсть (це був князь Сангушко власною персоною) зiйшов по сходах i в супроводi княжича повагом увiйшов до зали. Влаштований молодою княгинею прийом свiдчив, що вони знайомi: Беат упiзнала прибулого, й коли виходила гостевi назустрiч, було помiтно, що вона здивована й почуваеться непевно. В очах у княгинi навiть мигнув докiр, тому, вiдповiдаючи скорiше на цей погляд, анiж на слова привiтання, Федiр Іванович мовив:

– Я давно хотiв вiдвiдати вас.

Завжди було цiкаво подивитися, як маленька Беат впоруеться з роллю господинi такого величезного замку.

При цих словах гостя Василь Костянтинович нервово здригнувся, Беат же вiдповiла бентежачись:

– Я вже давно виросла, Федоре Івановичу.

– Княгине, що не кажiть, але для мене ви назавжди залишитеся маленькою дiвчинкою з палацу.

Потiм озирнувся до Іллi Костянтиновича, уважно подивився на хворого, ковзнув поглядом по округленому черевцю Беат i жартiвливо мовив:

– Що ж це ви, добродiю, хворiти надумали? Поруч iз вами така красуня, а ви отак… зовсiм недоречно… Але все-таки втiшае, що хоч часу даремно не згаяли, про спадкоемця подбали.

Молодець! Ми от з нашою дружинонькою бiльш, нiж ви, збиралися, примiрювалися, доки…

– Сподiваюся, що все це не дарма, – вiдповiв засмучений Ілля Костянтинович.