Шалені шахи

 – У моему становищi лишается тiльки сподiватись на незбагненну милiсть Божу.

– Не сумуйте, усе налагодиться, – пiдбадьорив хазяiв Сангушко.

– Вашi би слова та й Боговi у вуха… – зiтхнула княгиня.

– Але чого ж ми стоiмо? А нумо, пригощайте гостя! Та й я ж нiколи до iнших голiруч не iжджу, – якомога веселiше вигукнув Федiр Іванович, розглядаючи княжича Василя зверху вниз. А потiм обернувся до прислуги:

– Пiдiть на двiр, там поклажа моя: медок iз пасiки, цiлющi настоянки всякi. Тягнiть усе це сюди!

З не зовсiм зрозумiлоi причини Василь Костянтинович сприйняв це як наказ i поперед прислуги помчав у двiр, навiть не дивлячись пiд ноги.

Коли повернувся, Федiр Іванович саме розмовляв з Беат, тому княжич завмер з барилом меду в руках. Витончений, але в той же час по-юнацькому незграбний, вiн являв собою зворушливе видовище. Зрозумiвши, що гiсть не помiтив його повернення, княжич спробував схопити Сангушка за руку, при цьому ледь не впустив барило. Добре, що вчасно пiдоспiлий прислужник упiймав подарунок бiля самоi пiдлоги… Але гiсть, здавалося, як i ранiше не зважаючи на присутнiсть княжича, зненацька простягнув руку й приголубив каштановi кучерi хлопця. Василь Костянтинович довiрливо притиснувся до гостя, Федiр Іванович ласкаво поплескав хлопця по плечу.

За обiдом вчинки княжича привернули загальну увагу. Для початку вiн вiддав розпорядження челядникам, якi розставляли стiльцi:

– Мiй поставте сюди, мiж стiльцем Федора Івановича й крiслом братика!

Тiльки-но це було виконано, як Василь Костянтинович зайняв свое мiсце й негайно запросив гостя присiсти поруч.

Коли Беат хотiла взяти дерев’яну мисочку, щоб скуштувати меду, хлопець спритно вихопив ii просто з рук княгинi i дбайливо поставив перед Іллею Костянтиновичем зi словами:

– Пригощайся, братику, саме це тобi необхiдно.

Взявши його чашку з узваром, налив туди меду. На запiзнiлi протести старшого брата вiдповiв, як вiдрубав:

– А от ранiше, коли Беат ще не було, це тобi подобалося!

Протягом обiду княжич безперервно пiклувався то про гостя, то про брата, хоча iнодi йому i бракувало спритностi.

З боку це виглядало навiть кумедно… І нiхто не мiг припустити, у що виллеться така поведiнка.

По завершеннi трапези Василь Костянтинович безцеремонно втрутився в розмову старших. Почав з питання, на перший погляд, зовсiм необразливого, але все ж таки дивного:

– А скажiть-но, Федоре Івановичу, будьте такi люб’язнi, чи е у вас дiти?

– Так, – вiдгукнувся гiсть, – дiти в мене е.