Шалені шахи

Гiсть негайно виконав прохання хворого, i незабаром перед ними постав здоровань, що нiяково посмiхався й переминався з ноги на ногу.

– Якове, – звернувся князь до козака, – чи пам’ятаеш, що я давав тобi на зберiгання шкатулку?

– Як не пам’ятати, ваша свiтлосте!

– Будь ласка, принеси ii скорiше.

Вже через п’ять хвилин козак повернувся й передав обережно князевi скриньку, для мiцностi окуту по кутках i боках, з крихiтною фiгуркою кiнного лицаря на кришцi. Сангушко повертiв принесену рiч так i сяк, потрусив i навiть принюхався: чи не пахне чим? Однак нiчого особливо незвичайного у скриньцi не було.

Проте Ілля Костянтинович вимовив з неприхованою урочистiстю:

– Вiдповiдно до сiмейного переказу, рокiв сто тому або навiть бiльше наш славетний предок князь Данило Острозький одержав iкону Божоi Матерi й скриньку вiд Вселенського Патрiарха – як благословення за вiдданiсть вiрi православнiй. Як ти знаеш, Одигитрiя[18 - Вiд грецьк. ????????? (Та, що веде шляхом, вказуе шлях) – один з найрозповсюдженiших образiв Богоматерi з немовлям Ісусом, нiбито написана евангелiстом Лукою.

] вважаеться чудотворною й завжди супроводжувала нашу славетну династiю в бойових походах, яких було чимало. А от родову релiквiю у виглядi скриньки ти напевно бачиш уперше. Що усерединi неi перебувае, не знае нiхто: замка на скринi нiякого немае, ключа теж. Хоча легенда каже, що штука ця може принести ii власниковi або величезну владу i багатство, або величезне розчарування. Правда, рiд князiв Острозьких i до одержання скриньки вiдрiзнявся багатством i знатнiстю, тiльки от…

Хворий вiдсапався й продовжив:

– Тiльки от думаю я, друже мiй, що не у володiннi скринькою заковика.

Володiння саме по собi – це одне, а от велику таемницю штуки цiеi розкрити – зовсiм, зовсiм iнше! Таемницi ж цiеi нiхто дотепер так i не розгадав… І ще думаю, що спадкоемець мiй з усiм цим саме й розбереться. Тiльки ти, Федоре Івановичу, скриньку йому в день повнолiття вiддай, щоб раптом нiхто чужий забрати не змiг.

Тут у коридорi здiйнялася якась метушня, потiм вiдтiля долинув пронизливий зойк. Не встиг гiсть вийти й подивитися, що там сталося, як дверi зали розчахнулися, i з коридора в кiмнату ввалився Якiв, тримаючи за руку Василя Костянтиновича, який щосили впирався.

– Що сталося? – здивувався хворий.

– Та от княжич пiд дверима пiдслуховували, – доповiв козак.

– І нiчого я не пiдслуховував! – заскиглив той. – Просто хотiв зайти й вибачення попросити.