Шалені шахи

На щастя, рiд магнатiв Острозьких займае таке положення в королiвствi Польському й великому князiвствi Литовському, що я можу дозволити собi призначити опiкуном навiть короля, щоб мiй спадкоемець був захищений його владою й милiстю. Хто насмiлиться пiти проти рiшень його величностi?…

Сангушко з усiм погодився:

– Ти вiрно вчинив, друже мiй Ілле Костянтиновичу. Але ж i твiй брат Василь ще неповнолiтнiй – тож з ним як бути?

– Зараз я е опiкуном брата. Пiсля моеi смертi цi права вiдiйдуть до Беат з умовою, що вони порозумiються.

Василь молодий, але досить розумний. Якщо влада опиниться в руках Беат, вiн налагодить iз нею вiдносини.

– А ти впевнений у Беатрис? Раптом княгиня не виправдае твоеi довiри… – захвилювався Сангушко.

– Друже мiй, а чи багато часу вiдвела менi доля, щоб бути до кiнця впевненим у власнiй дружинi? – сумно перепитав князь. – На жаль, вибору в мене немае. Доводиться покластися лише на ii поряднiсть та на твою мудрiсть. Тому благаю: допоможи!..

– Не турбуйся, Ілле Костянтиновичу, ось тобi мое княже слово, що не дозволю ображати нi Беат, анi твою майбутню дитину! А також обiцяю напоумити твого молодшого братика, – завiрив хворого Сангушко.

– У тобi не сумнiваюся, Федоре Івановичу. Але е ще два важливих питання. По-перше, колись я тобi позичив грошей пiд заставу твого маетку.

– Було таке, – кивнув гiсть.

– Отож будемо вважати, що грошi ти менi повернув. Вiдзначити це в заповiтi я не забув.

– Дякую, Ілле Костянтиновичу! Хоч ми, Сангушки, i е нащадками однiеi з гiлок дому Острозьких, але на вiдмiну вiд вас, грошей нам постiйно бракуе.

– До речi, про нащадкiв!..

Хворий зробив гостевi знак присунутися ближче й заговорив дуже тихо, ледь чутно:

– Як вiдомо, князi Острозькi доводяться рiднею руському королевi Данилi Романовичу Галицькому. Вiд великих предкiв ми особливу спадщину маемо. От про одну таку штуку я й хотiв поговорити з тобою.

– Що ж то за штука? Мабуть, якесь намисто з перлин?…

– Та нi, не перли це… І загалом не прикраса.

Прийде час, i ця рiч придасться або моiй ненародженiй дитинi, або навiть ii нащадкам. Менi цю рiч передав батько: вона йому не згодилася, тому що i грошей, i влади батьковi вистачало, i жив вiн, не вiдступаючи вiд закону Божого й людського. Менi ця штука теж не згодилася: часу розiбратися iз загадкою нiяк не вистачало. А от нащадкам моiм… хтозна! То будь уже другом, Федоре Івановичу, поклич-но сюди козака Якова – його вiдразу за дверима знайдеш.