Шалені шахи

Доводилося вiрити Василю Костянтиновичу Острозькому й обiцянкам пiдступноi Беатрис. І от вiн, незмiнно витриманий i розважливий, крадеться до нареченоi в замок, немов пройдисвiт i злодiй…

Втiм, ще не пiзно повернути коня! Або вчинити по-своему: приiхавши в Острог, кинутися в ноги панi Беат, покаятися, визнати якi завгодно помилки й вимолити прощення… Можливо, все й налагодиться?

Сангушко згадував, як двiчi на тиждень навiдувався до Острозьких, як радiли i мати, i дочка. Нiщо не вiщувало лиха…

Нiщо – окрiм постiйних застережень Василя Костянтиновича.

Мовляв, княгиня зовсiм не така привiтна, як здаеться, вона постiйно пiдшукуе для дочки бiльш вигiдну партiю – а кращою партiею для ii дочки, безумовно, е принц або король, не менше. Вiднадила ж вона свого часу Дмитра Івановича Вишневецького![19 - Ця iсторiя описана в нашому романi «Кинджал проти шаблi».] Та iнше в тiм же дусi… Як тут не зiрватися?! А Василь Костянтинович продовжував нагнiтати обстановку:

– Ой, дивися, Дмитре Федоровичу, не прогав щастя! Одружуйся якнайшвидше.

Беат звикла витрачати великi суми грошей, успадкованих ii дочкою й довiрених ii опiцi. Для панi Беат замiжжя Олени – як бiльмо на оцi. Адже брат мiй Ілля Костянтинович заповiв свiй величезний спадок не цiй вiдьмi, а саме дочцi! Тому якби ii матусенька тiльки могла, то неодмiнно отруiла би бiдолашну або зжила зi свiту в iнший спосiб.

Дмитро Федорович намагався не слухати такi розмови: знав, що й Василь Костянтинович не без грiха. Однак застереження поступово робили свою справу.

Часто Острозький використовував вроду князя Сангушка, щоб отримати вiд Беат позачергову суму для так званих «добрих справ». Посмiхаючись, Беатрис охоче йшла назустрiч непереборному лицаревi Дмитру Федоровичу.

Поступово Сангушко став помiчати, що матiр нареченоi дозволяе собi у вiдносинах з ним доволi грайливий тон, а також iнодi вiдсилае дочку пiд явно надуманими приводами. Дмитро Федорович вiд таких змiн зробився дратiвливим i пiдозрiлим. Вiн довго стримувався, але якось, залишившись iз Беатрис наодинцi пiд час чергового вiзиту, зненацька спитав:

– Високоповажна княгине, менi дуже приемно бувати у вас, але дозвольте дiзнатися про одну дуже важливу для мене рiч.

Рум’янець вкрив щоки панi Беат, вона заклiпала вiями, часто й переривчасто задихала, потiм насилу вимовила змiненим голосом:

– Дорогий князю, звiсно, запитуйте! Я вся – сама увага…

– Я хотiв би поговорити про Олену, вiрнiше, про ii подальшу долю.