Шалені шахи

Життя йшло…

А десь на протилежному кiнцi свiтобудови його кохана, немовби почувши зверненi до неi палкi благання вмираючого, дрiбно затремтiла й мовила:

– Дмитре Федоровичу, милий мiй, соколе ясний, я чую тебе – говори…

Князь занурився в бездонну блакить обожнюваних очей, загруз у якомусь рухливому, приемно пухнастому туманi:

– Лебiдонько моя! Вибач, що не вберiг нашого щастя, що накоiв помилок i тепер не побачу нашого синочка… У нас буде син, я знаю! Тому в свою смертну годину прошу лише про одне: нiколи не кажи йому, що я був поганим батьком! Нехай у серцi твоему й у сердечку його пам’ять про мене залишиться доброю, тiльки доброю…

Пухнастий туман закрутився виром, спалахнув i витягнувся свiтловим коридором.

Кришталево-чистий, чiткий голос коханоi звучав звiдусiль, доходив до згасаючоi свiдомостi князя потужними хвилями:

– Добре, соколе мiй ясний. Не хвилюйся, нашому синочку я анi слова поганого про тебе не скажу! Нiколи, нiколи, нiзащо!..

Хвилi нiжного голосу пiдхопили вмираючого й безповоротно затягнули свiдомiсть князя кудись у незриму далечiнь сяючим нескiнченним коридором.

* * *

Так безславно пiшов з життя Дмитро Федорович Сангушко – спадкоемець одного з найвiдомiших русинських князiвських родiв. Пiшов, залишивши на грiшнiй землi вагiтну дружину. Як же складеться подальша доля ii та поки що ненародженого спадкоемця, якого вона вже носила пiд серцем?…

Глава 4

Загублене немовля

Околицi Острога, березень 1555 року

Марися не очiкувала, що погода зiпсуеться.

Величезна темна хмара зовсiм раптово принесла iз собою зливу i град, холоднi струменi води хльостали ii по обличчю, змушуючи прискорювати крок. Нарештi дiвчина побiгла в надii, що iй вдасться перегнати грозу. Але де там: стихiя завжди наздоганяе людину й переслiдуе невiдривно, безжально сiче великими краплями, шмагае зiрваним листям беззахисну плоть, зривае ураганним вiтром одяг…

Марися мiцнiше пригорнула дитинча до себе, затуляючи вiд розбурханоi стихii своiм маленьким, промерзлим наскрiзь тiлом.

Вона намагалася втекти вiд дощу й думала: от що стаеться з життям, коли в нього вриваеться несподiванка… Пiд ногами на дорозi – сумiш торiшнього прiлого листя й iншого смiття. Вона шукала, куди б сховатися, i зненацька ii погляд упав на розкидистий дуб. Не розбираючи дороги, вона щосили побiгла до дерева. Хотiлося зупинитися й передихнути, але буйство розлюченоi стихii пiдганяло й не давало розслабитися анi на секунду.