Шалені шахи

Втiм, наступного ранку вона встала ранiше, нiж зазвичай, опорядилася за допомогою служниць, вiдправила одну з них сповiстити короля про бажання поговорити з його величнiстю. Яким же був ii подив, коли служниця повернулася зi звiсткою, що Сигiзмунд не може ii прийняти.

Королева мало не сказилася й влаштувала справжнiй скандал. Перелякана двiрня безпорадно метушилася палацом, нiчого не пояснюючи, лише злякано притискалася до стiн i мимрила:

– У нього… У нього…

Зненацька до Бони прибiг королiвський блазень.

Вона внутрiшньо напружилася, оскiльки не любила доволi вiдвертi кпини Станьчика.[10 - Придворний блазень великих князiв литовських та королiв польських Олександра Ягеллона (1492/1501 – 1506), Сигiзмунда I Старого (1506–1548) i Сигiзмунда II Августа (1548–1572).] Вiн до того ж постарiв, розжирiв i тепер шкутильгав не так грацiозно, як колись. Королева не знала, чого очiкувати вiд зухвалого паяца, тому зiбрала всю волю в кулак, щоб дати гiдну вiдсiч безтактному пройдисвiтовi. Але Станьчик раптом упав на колiна перед нею й гiрко заплакав:

– Йому зле, дуже зле!!! Його величнiсть не встають уже котрий день.

Вони чекали на вас, так чекали!.. Вони… Король злiг ще тиждень тому, а все через кляту хворiсть. Врятуйте його, молю вас, адже ви все можете!

Станьчик поповз до Бони i спробував обiйняти ii ноги. Королева гидливо вiдсахнулася, а потiм зневажливо вiдiпхнула блазня.

– Чому король хворий?! Чому мене не сповiстили про це?! І взагалi, куди ви всi дивилися?! Прогавили!.

.

Сповнена рiшучостi, Бона кинулася в покоi ясновельможного чоловiка i, незважаючи на опiр вартових, увiрвалася туди.

У просторiй королiвськiй опочивальнi, просоченiй задушливим смородом нечистот, панував пiвморок. Важкi штори на вiкнах були запнутi, на широкому рiзьбленому лiжку нерухомо лежав король, прикритий ковдрою до самоi шиi. Одна рука мляво звiшувалася з лiжка. Голова Сигiзмунда спочивала на вишитiй золотом подушцi, з-пiд брудного нiчного ковпака вибилося спiтнiле рiдке волосся.

Змарнiле, мертвотне обличчя посинiло i вкрилося глибокими зморшками, нiс загостився, очi запали.

«Не може бути, це не Сигiзмунд!» – вжахнулася Бона. Й одразу ж ii охопила невтримна жалiсть до свого безпомiчного короля. Ледь вона упритул наблизилася до його лiжка, як його величнiсть тужливо застогнав й вiдкрив очi. Незважаючи на моторошнi змiни, що сталися з королем пiд час хвороби, очi Сигiзмунда залишилися такими ж живими, як i колись.