Зона досяжності

 – Лялько, ну що ти за диво в мене таке?! Давно треба було сказати. Я ж головний твiй захисник по життю. В мене ж зараз, щоб знала, дуже великi можливостi з’явились. Я, звiсно, з процесу трохи випав, але ж досвiд, матiнко, але ж контакти, прошу панi, вони…

«І вже кiнець робочого дня…» – заспiвав С.К.А.Й. Це вже була мобiлка Романа. Вiн крутнувся майже на мiсцi i якимсь по-хижацькi грацiозним рухом ухопив ii, пiдносячи до вуха, наче до пащi:

– Так… Так, Вовк… Так?!? Та звiсно, звiсно е… Та е в мене закордонний паспорт.

Коли вiн знову повернувся до дружини, очi його були трохи ошалiлими.

– Є!.. – видихнув. – Є, Лялько!!! – загорлав, кидаючись на жiнку та й вкриваючи поцiлунками ii обличчя. І не лише обличчя. – Ах, книжка!.. Яка ж книжка буде, Лялько! Добра, розумна та вiчна. Спочатку документальна, а потiм я з неi i художню зроблю. І менше, нiж на Нобелiвську премiю, не погоджуся.

– Та почекай ти, почекай, Громко, – вiдбивалася Лариса, намагаючись заразом вiдмахнутися вiд свого раптово виниклого роздратування, наче вiд настирливоi осiнньоi мухи.

– Дали дозвiл! – вiдгукнувся Роман вже звiдкiлясь з ванноi. В понiвечену нiчну тишу задзюркотiла вода. – З «Украферу» телефонували. Далi таки дозвiл, дряпiжки клятi, – пхиркав чоловiк. – Хоча й iз запiзненням, але… Коротше, до завтрашнього ранку маю бути в Стамбулi. Суховантаж «Форум». Наказано взяти на борт. Книжка-а-а… хлюп-хлюп… ах, яка книжка буде, Лялько!

– А як же я? – тихо запитала вона, так само тихо виникаючи на порозi ванноi кiмнати.

Їхнi погляди зустрiлись в трохи запiтнiлiй, туманнiй глибинi дзеркала.

– А що «ти»? – не повертаючись, щиро здивувався Роман. – В перший раз, чи що?

І повернувся таки до неi:

– Ларисо, ти ж знаеш, як я цiеi нагоди чекав. Замовника за горло взяв. Усе вiтчизняне судноплавство на вуха поставив. Менi. Потрiбний. Цей. Матерiал.

Ухопився за рушник i бочком-бочком протиснувся в коридор повз дружини.

– Лялько, де мiй светр чорний, не пам’ятаеш? – почулося вже з кiмнати.

Вiдповiдi не дочекався i вiд того в голосi Романа виникли якiсь метушливi нотки.

– Лялько, ну чого ти там набурмосилася? Це ж – усього нiчого. Днiв десять. Ну, максимум – два тижнi. Та хай навiть три. До Кенii я з ними дiйду, матерiал намацаю i звiдти – лiтаком назад.