Зона досяжності

Лариса як принишкла бiля дверей ванноi, так i не ворушилася. «Цiкаво, – майнула думка, – а якщо сказати йому, поiде?» І майже миттево подумки вiдповiла сама собi: «Поiде. Обов’язково поiде».

– А залишитись не бажаеш? – уголос спитала в чоловiка ii впертюхатiсть. А розгуба додала: – Тут комусь захищати мене кортiло. Тискавки вiдбивати.

– Ларисо, ну чого ти? – якось жалiсно в свою чергу запитав чоловiк, з’являючись в коридорi. Очi в нього залишалися здивованими i, чесно кажучи, Лариса розумiла причини цього здивування.

– Та нiчого… Зовсiм нiчого… Їдь.

Чоловiк обережно пiдняв долонями ii обличчя. Зазирнув у вiчi.

– Ти що, своiми негараздами редакцiйними переймаешся? Ну, ти мене дивуеш, Лялько! Плюнь i розiтри! Нас iз тобою не такими проблеми ламали – не зламали. Чи забула? А цей дрiб’язок я в телефонному режимi розрулю.

– Не смiй! Теж менi рулiвник знайшовся! Без тебе розберуся, захисничок. Давай, дуй, дуй у свою Кенiю. Попутного тобi, сам знаеш чого.

– Лялько, ти менi рiшуче не подобаешся. Ти певна, що в тебе нiчого бiльше не трапилось?

– Трапилось. Тодi трапилось, коли я з тобою знову зiйшлася. Ну чому в мене нiчого, як в людей нормальних не виходить? Одружилася? Одружилася. Розбiглася? Розбiглася. Якого дiдька потрiбно було знову сходитись!? Любов, блiн! Кохання-свiтання!..

– Лялько!..

– Та iдь вже!

– Я на маршрутку не встигаю, – буркнув Роман. – Що на Киiв iде. То я те, машину вiзьму. На вокзалi на стоянцi залишу.

– Що-о-о?!? – аж задихнулася вiд обурення Лариса Леонiдiвна. – Це я маю досвiтку бiс його знае куди гребти, а ти…

– Ларисо! – загрозливо пiдвищив голос Роман Юхимович.

– Та пiшов ти!.. Вiрнiше, поiхав! Давай, давай! І щоб не лише до редакцii телефонувати не надумав, а й мiй номер забув. Белькотiння твого чути не хочу!

– Ну то й ти менi не дзвони! Хоч пару тижнiв вiд тебе вiдпочину.

Вхiднi дверi грюкнули так, що, здавалося, мала б прокинутися добряча половина мешканцiв будинку.

Дурень-дурень-дурень!.. Дурепа…

Лариса схлипнула, опускаючись на краечок лiжка та й прислухаючись до себе. Всерединi було сумно й тоскно. Аж порожньо. Хоча цього аж нiяк не могло бути.

Знову сумною примарою пройшлася по порожнiй – аж якiйсь лункiй! – квартирi. Забрела до кухнi й втупилась в тоскне ранкове небо алюмiнiевого кольору.