Зона досяжності

Будинки Гременця, переважно з бiлоi цегли, солiдарно гармонували з ним. Знизала плечима й скоса зиркнула на мобiльник, що так i лежав на столi, вкритим картатою скатертиною.

«Все не так!..» – раптом тонесенько завередував апарат i Лариса аж здригнулася. Схопила трубку й мовчки притулила до вуха. В трубцi теж мовчали.

– Дуже дотепно… – шморгнула носом i пошкандибала до ванноi: спати все одне вже не доведеться, тож хоча б пiр’ячко добряче почистити. Разом з думками та емоцiями.

А потiм, чиста-чистесенька, аж хрумка, обпалювала губи подвiйною запашною кавою, бездумно дивлячись ранковi теленовини вiд «Рандеву» та автоматично вiдзначаючи огрiхи ведучоi.

«О! – подумала. – А, може це мене просто завидки беруть, що Емка на екранi красуеться, а не я? На рiвнi, так би мовити, пiдсвiдомостi. І я оте свое роздратування на iнших зриваю? Хоча з iншого боку… З iншого боку це Емцi менi заздрити потрiбно. Їй до редакторського крiсла нiколи не дорости. Не дивлячись на усi ii форми».

Лариса Леонiдiвна легенько провела долонями по власних грудях, вперто стиснула губи i, опинившись бiля люстра, ранковий макiяж накладала вже впевнено, холодно й вирахувано до останнього штриху. Наче над кресленнями фантастичного андроiда працювала.

І раптова посмiшка на мармизi цього механiчного створiння виникла лише тодi, коли воно вiдчиняло вхiднi дверi: пiд ногами щось зашурхотiло i Лариса мимохiть скосила очi додолу.

Троянди… Не менше двох десяткiв величезних бiлих троянд урочисто вмерзали в прозору, без усiляких фальшиво-святкових прибамбасiв, целофанову обгортку.

Андроiд розгублено зойкнув, хутко зникаючи в напiвтемрявi, що згущувалася бiля дверей лiфту, а Лариса вже сiдала навпочiпки, обережно торкалась гладенькоi зимовоi поверхнi та й занурювала обличчя в запаморочливий простiр нiжних пелюсток. Спасибi!.. Спасибi, любий! І коли встиг?.

Довелося повертатися до квартири, ставити букет у вазу бiля комп’ютеру i просто нищити ще хвилин iз п’ять дорогоцiнного часу, любуючись по-ранковому свiжим квiттям. Ну хiба ж можна на цього шибайголову тривалий час сердитися! Ранiше, до речi, за ним таких витiвок не спостерiгалося. Вiдчувае кiшка, що швидка мишка.

Якось непомiтно мобiлка опинилась в руцi Лариси i на дисплеi засвiтилися лiтери виклику: «Громка». Громка не вiдповiдав.