Зона досяжності

Але виду щодо цього Лариса Леонiдiвна не показувала. Командирський тон Лариса Леонiдiвна тримала.

– Раю! – рубала слова. – Я затримуюсь. З ДАІ проблеми. Нi, нiкого залучати не треба. Покеруеш за мене. Не забудь: Сашка з Тамарою на дванадцяту годину – до нового автосалону. На вiдкриття. В КРУ брифiнг о пiвдругоi. Сiтку на майбутнiй тиждень не обговорюйте, хоч як Гребньов своiм хвостиком не вимахував би. В мене сьогоднi з боссом розмова, треба дещо обговорити. З озвучкою по фестивалю бардiвському самi розберетесь.

Все. Давай.

«Карслон», вже викликавши даiшникiв, кидав на жiнку короткi переможнi погляди i, цокаючи язиком, обдивлявся свою автiвку з усiх бокiв. Тобто, не лише з боку пошкодження.

«Чи не хоче ще щось на мене навiсити?» – майнуло в Лариси. Тому вона трохи повагалася i на дисплеi ii телефону з’явилася адреса нового виклику: «Громка». Громка мовчав. Роман Юхимович продовжували перебувати поза зоною досяжностi. Лариса прикинула: якщо не затримався з покупкою квiтiв, якi пiдкинув до квартири, i встиг на киiвську маршрутку, то мае бути вже десь за Сулою.

Там, здаеться, яма.

Зiтхнула i сунула мобiльник в сумочку. З iншого боку вокзальноi площi, випростувавшись аж за пiшохiдним переходом, за нею сумними квадратними очима спостерiгала, перша колись в Гременцi, дев’ятиповерхiвка. В нiй, до речi, минула значна частина Ларисиного дитинства.

Двiйко молоденьких мiлiцiонерiв, упакованих в чорний одяг, з дубинками по боках, вкрай засапавшись, ледь не бiгли через площу до стоянки.

Особливоi уваги на них нiхто не звертав. Це вони, згiдно iнструкцiй, увагу звертати мали.

– Що?! – тоненьким пiвнячим голоском кукурiкнув один, пiдстрибнувши до гаволовiв, що оточили «шкоду» з «волгою». – Що тут вiдбуваеться?

І якимсь непевним поглядом ковзнув у бiк «карлсона», намагаючись водночас оминути його. Лариса чомусь насторожилася.

– Та от, поцiлувалися, – почулося з юрми. – Це ота краля винна… Жiнка за кермом – злочинець, сержанте… Тож ви ii – вiдразу до буцегарнi, ги-ги…

– Гаразд, гаразд, – другий мiлiцiонер витягнув дубинку й постукав нею по долонi iншоi руки.

 – Розберемось. А ви розiйдiться… Всiм, всiм розiйтися… ДАІ викликали? – запитав невiдомо в кого i навiть неозброеним оком було видно, що вiн цим не переймаеться. Щось iнше муляло сержанта.

Перший мент хлопчачого вiку почав вiдтискувати людей. Але знову ж якось невпевнено вiдтискувати.

«Та вони ж чогось бояться! – раптом зрозумiла Лариса.