Будинок на Аптекарській

– Фу, – сказала сама до себе, коли пiднесла чашку до носа. Вода тхнула iржею, металом i тухлими яйцями.

– Труби старi. Цьому будинку купа рокiв, – почула голос за спиною i рiзко розвернулася. Чашка випала з рук i з дзенькотом розлетiлася.

В дверях кухнi стояв мужчина.

– Ви хто? – Ляна спробувала не видавати переляку, але голос зрадливо тремтiв.

– Вибач, якщо налякав. Не впiзнаеш? Ну, Уляно, я Іван, сусiд ваш. Ми гралися разом в дитинствi. Не часто, бо я трохи старший, але я тебе пам’ятаю.

– І чого ти прийшов? – Ляна силувалася знайти щось знайоме в рисах цього чоловiка, але не могла. Зрештою, хiба це дивно? Двадцять рокiв минуло. Чи згадаеш, з ким тут гралася…

– Свiтло побачив у вiкнi. Подумав, може, допомога потрiбна. Спiвчуваю, – опустив голову.

Ляна оглянула кiмнатку, шукаючи, куди сiсти.

– Вибач, тут лиш одна табуретка, – знизала плечима. – Давай вийдемо у кiмнату. Я це потiм приберу, – махнула рукою на уламки чашки. – Сил нема.

– Слухай, я маю кращу iдею.

Через дорогу вiдкрилася непогана кав’ярня. Пiшли вип’емо кави. Тут ти навряд чи щось путне приготуеш.

– Не хочу. Не маю бажання виходити звiдси, – впала в старе крiсло i жестом запросила Івана сiсти поруч, на диван.

– Добре, тодi чекай тут.

Ляна не встигла нiчого вiдповiсти, коли за чоловiком зачинилися дверi. Хвилини за три у вiкнi побачила, як той переходить дорогу до кав’ярнi i зникае всерединi. Високий, широкоплечий. На вигляд рокiв двадцять вiсiм-тридцять.

Яким вiн був у дитинствi? Навряд чи вони сильно дружили, Ляна такого б не забула. У такого вона могла б навiть закохатися. Перебрала в пам’ятi всi своi дитячi закоханостi. Нi, серед них цього хлопця не було. Може, перетиналися десь у дворових iграх, не бiльше. Але добре, що вона мае тут хоч якогось знайомого. Отже, не зовсiм сама.

Очi злипалися вiд втоми.

Цiкаво, як вiн потрапив у квартиру? Невже не зачинила дверi на ключ? Мабуть, вiн увiйшов саме тодi, коли увiмкнула воду в кранi, тому й не почула.

Десь близько дзвонив телефон. Ляна розплющила очi й роздивилася навколо. Знадобилося кiлька хвилин, щоб зрозумiти, де вона i що тут робить. Отже, вона у Хмельницькому, в квартирi тата. Тато помер, вчора його поховали. Сама Ляна лежить на диванi, вкрита пледом, а поруч, на столi, дзвонить ii мобiльний. Мама.

– Ти ще там? – почула у слухавцi.

– І тобi привiт.

– Чому не вiдповiдала? Я вже втрете тебе набираю.