Оля

Оля

Ольга Ігорiвна Салiпа

Мистецькi бiографii

Поки однi спiвчувають ii самотностi, iншi на пальцях пере-раховують ii чоловiкiв…

З дитинства Ольга розумiе, що вона «не така». Їi сила лякае i притягуе, ii почуття i пристрасть горять вогнем. Але вона сама – згоряе чи гартуеться?

Ось вiн, iдеал: розумний, iнтелiгентний Маковей. Негiдник чи рятiвник? Злочинець чи жертва? Чи витримае кохання сильноi жiнки? Бо ж власнi «скелети в шафi» не дають про себе забути. На шляху iхнього спiльного щастя багато тiней з минулого.

Кобилянська. Про неi знають все, але ii не знае нiхто. Щоденники, листи, твори… Найбiльша мiстифiкацiя украiнськоi лiтератури, створена нею самою. Роман «Оля», володар Гран-прi «Коронацii слова-2020», не про письменницю, а про жiнку. Пристрасну, вперту, але з власними комплексами та помилками, живу…

Це дебютний роман Ольги Салiпи, що вiдома як поетка i авторка малоi прози.

Ольга Салiпа

Оля

© О. І. Салiпа, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020

Чернiвцi, 1941

– Галю, ти довго будеш iз тим чаем бавитись? Я змерзла.

– Ви вже пили.

– Пила? Може. Забула. Часом тепер забуваю, – стара жiнка перебирала зморщеними руками край скатертини i гладила плетене гачком мереживо. – Хоча вiршi i своi, i чужi, пам’ятаю добре. Галю, а то ти так краi скатерки пообплiтала чи купила де?

– Я, мамо, я. Ще того року, цiлу зиму плела i квiтки бiлим вишивала, як ви просили.

– То добре, – стара жiнка втратила цiкавiсть до вiзерункiв i втомлено повернула голову до вiкна.

 – А диви, яка весна рання, – всмiхнулася сама до себе. – Галя менi не рiдна. Я взяла ii, коли вона мала п’ять. Бiдна дитина, мама покинула, втекла десь до Вiдня, чи куди, i не давала про себе знати, – говорила впiвголоса. – Галин тато – то мiй брат. Я сама жила, от i взяла дитину собi на розраду. І iй добре, i я маю рiдну душу. Мучиться зi мною, старою. Але не нарiкае. Терпляча. Моя мама така була, Галина бабця. Така добра, що хоч Матiр Божу з неi пиши, – стара всмiхнулася куточком зморщеного рота.  – А ти нагадай, як тебе звати?

– Оля, – молода студентка, що сидiла по той бiк столу, розгладила спiдницю на колiнах.

– А чого прийшла, нагадай?

– Наукову працю про вас пишу. В унiверситетi порадили. Читала вашi статтi про радянську владу. Бути тут, бiля вас, то менi за честь, – руки дiвчинки ледь помiтно тремтiли, мова була уривчастою – вiд хвилювання судомно хапала ротом повiтря.