Оля

– Про що? Про владу?

– Ага, – дiвчинка рiзко встала, хотiла щось сказати, але, схоже, передумала, бо вiдразу сiла.

– Про владу… Вже й не згадаю, що писала, стара стала, сама бачиш, – жiнка дивилася кудись за спиною своеi гостi. – Як, ти кажеш, тебе звати? Нагадай, – перевела погляд на дiвчинку. – Я пам’ять маю добру, ти не думай – вiршi би годинами розказувала. А щось дрiбне часом забуваю.

– Оля.

– Оля… – жiнка ледь помiтно всмiхнулася. – Так мене Осип називав. А я сварилася: не любила, коли так манiрно… Оля… Ольга – мое iм’я.

А вiн мене – Олею…

– Маковей?

Старенька не вiдповiла нiчого. Звела брови i схилила голову – про щось згадувала. До кiмнати зайшла жiнка.

– Галю, а пересунь мое крiсло ближче до вiкна. Трохи на людей подивлюся.

– А ви iх мало бачите? То учнi, то студенти, то лiтератори. Ви – наша зiрка. – Жiнка взялася пересувати крiсло, а далi вкрила стареньку кольоровим коцом. – Вiд скла холодом тягне, – пояснила дiвчинцi-студентцi. – А хворiти iй нi до чого.

 – Я вам липи знову заварила, – то вже до матерi. – Горня на столi. Захочете – попросiть дiвчинку, вона подасть.

– То вас Маковей Олею називав? – не вгавала студентка.

– Хто? – стара пильно глянула в очi гостi. – А може, й вiн. Може… – Жiнка розгублено блукала очима навколо, наче щось шукаючи.

– А ви його кохали? – спитала несмiливо, погладжуючи пальцями масивний мiдний кулон на шиi.

– Нi, – вiдповiла рiзко.

Дiвчинка округлила очi вiд здивування:

– Але ж…

– Ну що але? Не кохала, i крапка, – стара нервово вiдвернулася до стiни.

 – Нема про що говорити.

– Але кажуть…

– Багато чого кажуть, – стара не дала студентцi договорити. – Думаеш, я брешу?

Жiнка стисла кулаки i пильно подивилася на гостю.

– А як же листи? Кажуть, люди бачили вашi до нього листи…

– От дурна, i як тiльки таких в унiверситетi тримають, – розсмiялася жiнка. – Я хто? Письменниця. Письменницi – пишуть. Не вiр листам, – додала вже спокiйнiше. – За листами ховають справжне.

Я тi, що були вiд нього, спалила всi до единого. А вiн моi берiг нащось. Дiстала б iх – теж би до вогню кинула. Там iхне мiсце. Щоб не питали такi дурнi, як ти, – говорила швидко i нервово. Але, помовчавши хвилину, додала: – Листи – то творчiсть. Розумiеш, тi, хто живуть письмом, рiдко люблять сей свiт таким, як вiн е. Нам щось надумати – не грiх. А любов – i поготiв. Бо як то – без любовi? А щоденники i листи – то найбiльша брехня у свiтi.