Оля

Галю, а де та плящина з морем? – крикнула голоснiше до жiнки, котра поралася в сусiднiй кiмнатi.

– У шафi, мамо. Я забрала, поки чай питимете.

– Ану-но, дай ii сюди.

Жiнка мовчки дiстала з шафи закорковану скляну пляшку i поставила на пiдвiконня бiля матерi.

– Там, усерединi, море, – старенька погладила плящину зморщеною рукою. – Менi колись одна художниця привезла. Уявляеш – море! – Очi жiнки всмiхалися. – Все життя воно мене кличе, а я так нi разу й не поiхала. Але я писала про море, хоч його i не бачила.

Нюхала, як пахне морська вода, уявляла, смакувала тими картинами. І писала. Вийшло, скажу я тобi, дуже правдоподiбно. Так менi кажуть. А ти менi про листи. Я ж певне, могла писати про любов, не любивши, якщо про море написала. Могла ж, правда?

– Я в то не вiрю, – студентка вже смiливiше заглянула у вiчi.

Стара спробувала пiдсунути пляшку ближче, але мало ii не перекинула.

– Я завжди когось любила, – жiнка знову дивилась у вiкно i говорила повiльно. – Завжди. Не було б любовi – я б не писала.

Любов i письмо – то як сестри.

– І Осипа?

– Ти там щось iще хотiла, книжку пiдписати, чи що. Не згадаю. – Жiнка рiзко перервала розмову. – Галю, а принеси-но менi чорнило, – крикнула голоснiше. Коли названа донька склала приладдя на столi та пiдсунула до нього крiсло староi жiнки, та тремтячою рукою вивела: «Кобиляньська».

Студентка встала, поправила спiдницю й узяла книжку:

– Вдячна. Я ще прийду.

Стара промовчала. Студентка зiбралася виходити, але на порозi кiмнати оглянулась.

Ольга на неi не дивилася. На диво стрункий, як для таких лiт, силует жiнки з гордо пiднесеною головою мiг би стати картиною пiд пензлем хорошого художника.

– Нiколи бiльше не питайте ii про любов. Вона не любить про це говорити, – шепнула гостi Галина, коли зачиняла дверi.

Кимпулунг, 1876

Вони вперто дерлися на гору: трое дiвчат i два хлопцi.

– Може, перепочинем? – благально дивився на товаришiв юнак рокiв двадцяти.

– Ще трохи. – Ольга зупинилася, вперлася руками у колiна, щоб вiддихатися.

Подiл ii сукнi був густо залiплений реп’яхами. – От же ж халепа, – бiдкалася впiвголоса, оббираючи зеленi кульки, – i чого б то дiвчатам не одягатись у щось зручнiше, як хлопцi. – Августо, ти як?

Юна худорлява дiвчинка, що йшла поруч, зупинилась. Їi обличчя розчервонiлось, а шкiра на губах потрiскалася вiд напруги. Августа загорнула кучеряве пасмо, що вибилось iз зачiски, за вухо i впевнено махнула головою:

– Все добре. Йдемо далi.