Симфонія почуттів

– Бам… бам… бам…

– Я зiстарiвся, ангеле, але мене все життя супроводжують Каролинi очi. Я чую дзвiн, та не бачу неба. Вже не Кароля, а засмучений Христос пильно дивиться у мою чорну душу. Настав мiй судний день. Врятуй мене, ангеле.

– Бам… бам… бам…

* * *

Йшла густими нетрями, плутаючись у пасмах пожовклоi трави, зазираючи пiд кожен кущик. Йшла сама, втративши надiю дочекатись доброi звiстки вiд рятувальникiв, що кожного дня розходилися по лiсах. Йшла, плекаючи надiю знайти того, хто, обдуривши жорстоку долю, що прибила iй на уста печать мовчання, обiгрiв ii самотнiсть лагiдним поглядом, подарував iй сина i, зникнувши з ii життя серед квiтучого лiта, навiки залишився у серцi.

– Свiт повний таемниць, а як на одну поменшае – невелика бiда, – розганяла надiею смуток.

Коли завагiтнiла i зрозумiла, що Василь покинув ii – пiшла з села свiт за очi. За кiлька днiв посивiли волосся i душа. Коли повернулась з Дениском на руках, вiн уже був одруженим, а маму, що невдовзi пiсля ii зникнення померла, похоронили чужi люди.

Отак i жила – самотня, нiма, сумна, з тугою у серцi i дитиною на руках.

Денис, не маючи i пiвтора року, почав говорити. Боже, яка ж то була радiсть для неi, коли вимовив перше слово «мама». Змирилася з долею, заховавшись у сутнiсть життя. Безпросвiтна робота i турбота за сина поглинули найкращi роки. До серця стiкали i Василевi прикрощi: коли захворiв – нiмо молилася, щоб одужав, коли повдовiв – всоте чекала, щоб повернувся. Не судилося.

– Вiн мертвий, Боже мiй, Боже. Яка нiма тиша навкруги, яка недоречна моя гризота на старостi лiт.

Колючки ожини до кровi роздирали Каролине обличчя, боляче впивалися у пальцi.

– Яка непроглядна тьма окутуе лiси вночi, а дощi… «Я нiчого в свiтi не боюся», – казав колись пригортаючи мене до широченних грудей. – Коли то було… А тепер заблукав у рiдних лiсах i вибратись з них не можеш.

Вийшла з гущавини, нiби зi сну, i втомлено пiшла бором. І раптом почула стогiн…

– Це менi причулося, – подумала. Але стогiн повторився. Метнулася вправо, пильно вдивляючись пiд кожне дерево. Побачила… Лежав на густому моху лицем до неба, широко розкинувши руки. Злiва вiд них почулися голоси людей. Кароля з усiх сил намагалася пiдняти Василя, але опухле тiло було важке вiд глини. Вiн був без свiдомостi. Голоси наближалися, Кароля вже чула iх зовсiм близько.