Симфонія почуттів

Якщо мертвий, то хоч похороню по-християнськи, аби собаки кiсток не гризли, а душенька не мучилась, – плакала Василева дочка Настя, що прийшла з лiсу останньою.

– Чим довше зволiкати, тим менше надii на порятунок, – сказав хтось з гурту.

– О, нiма Кароля знову прийшла, – завважила якась молодиця.

– Та що з того, все одно нiчого не розумiе, не чуе, не говорить. Ходить, як мара. Погляд у неi такий зловiщий, як у вiдьми, – добавила iнша.

– Дарма ви так про Каролю, вона добра, милосердна. І чуе вона, от тiльки не говорить, – обiзвалась Каролiнина сусiдка.

– Ходiть, Каролю, до гурту, чого ви?

Нiма несмiливо пiдiйшла i кивком голови запитала: «Нема?».

– Нема, нема. Завтра знову пiдемо шукати.

Чорнi очi нiмоi, що двома вуглинками палахкотiли на поораному зморшками обличчi, вражали глибоким сумом. Вона переводила погляд з одного обличчя на iнше, притуляючи до грудей порепанi руки.

– Хай йому грець цьому життю. Думай щодень, як жити, а ще невiдомо, як прийдеться вмирати, – махнув рукою паламар.

Пригнiченi люди сумно розходились по домiвках.

* * *

Василь, обезсилений до краю, впав пiд роздвоений стовбур одинокоi берези, що невiдомо звiдки взялася мiж молодими соснами.

– Все. Бiльше нi кроку не ступлю, тут i помру. Це менi за Каролю.

Заплющивши очi, жадiбно вдихнув пахучий запах житнього свiжоспеченого хлiба, що невiдомо звiдки взявся у лiсi. Опухлi ноги, що досi пекли пекельними вогнями, приемно охолоджувались, нiби опущенi в джерельну воду, а з пiднебесся виразно доносились мелодii дзвонiв:

– Бам… бам… бам…

– Мiй ангеле, пiдведи мене, най визнаю свiй грiх не прощений.

– Бам… бам… бам…

– Кароля не могла говорити, ангеле. Та нi, що я кажу… Вона говорила серцем, очима, руками. Як мене зваблювали ii загадковi очi, ii нiжнi уста… Як вона кохала мене… Я зрадив ii, ангеле.

– Бам… бам… бам…

– Люди говорили про неi найбруднiшi речi, при нiй говорили, бо думали, що не чуе. Вона все чуе, ангеле.

– Бам… бам… бам…

– Кароля втратила дар мови, коли побачила закатованого батька.

До того вона говорила i дуже гарно спiвала, але я ii голосу не чув, бо прийшла до нашого села уже нiмою. Прийшла, тримаючись за мамину руку. Їх називали бесарабцями. Жоден з парубкiв не наважувався зачепити нiмоi вродливоi дiвчини. А я… я покохав ii, ангеле.

– Бам… бам… бам…

– Денис мiй син. Нiхто про це не знае. Я одружився з Катериною, коли йому минув рочок. За нiму Каролю знала тiльки моя мати. Це вона нас розлучила.