Симфонія почуттів

– Як ти можеш малювати мою маму, якщо ти ii нiколи не бачила?

– А я намалювала ii подiбною до тебе: з великими синiми очима, чорними бровами, рiвнесеньким носом i гарними губами. Я намалювала ii у жовтiй сукнi.

– У моеi мами нiколи не було жовтоi сукнi, вона не любила жовтого кольору. У неi були темно-карi лагiднi очi i дуже добре серце. Його тепла вистачило татовi тiльки на один рiк, – промовив сумно.

– Чому у тебе так багато однакових фiгурок?

– Це пiшаки. Вони iдуть у бiй першими, першими й гинуть.

Але iнколи, пройшовши мужньо через поле битви, вибиваються у королеви, у вежi. Бувае, що вiд малого пiшака залежить перемога. Дивись, яка гарна королева, ii ще називають ферзею.

– А ось конi, – добавила Яринка.

– І звiдки ж ти дiзналася? – засмiявся Олексiй. – Я ще всi фiгури лакуватиму.

– Хочеш я тобi притчу розповiм? Пливе у небi хмаринка, а назустрiч iй сонце. – Ну й квола ж ти i малюсiнька, – смiеться сонце. – Нiчого ти не можеш, якщо i покропиш дощем, то тiльки на невеличку дiлянку землi.

От я, цiлу землю зiгрiваю.

Хмаринка пiдпливла близько i затулила сонце. Зразу спохмурнiло навкруги, сумно так стало.

– Ну i притча. Нiсенiтниця якась. Сама придумала?

– Сама, – зiзналася Яринка. – Менi здаеться, що щастя апельсинового кольору, а кораблик щастя повинен бути блакитним iз бiлими вiтрилами.

– А я тобi змайструю зелений човен i заповню його колорадськими жуками. Згода?

– Тобi таке не вдасться, – дзвiнко смiеться Яринка, закинувши назад голову.

Вона ще довго сидiла бiля Олексiя, спостерiгаючи за його спритними руками, що чаклували над шаховими фiгурами.

* * *

Суботнiй снiданок зiбрав усiх разом. Яринчина мама, висока вродлива блондинка, подавала на стiл, обнiмаючи усiх лагiдним поглядом. Щастя свiтилося у ii голубих очах.

– Їжте, дiти, зараз принесу торт iз кавою. Бери, Лесику, вiдбивну, помiдори.

– Не називайте мене так, тiльки мама могла мене так називати, – похмуро вiдповiв Олексiй, не пiдводячи очей.

Батько з докором подивився на сина, але погляду його не зловив.

– Я сьогоднi iду на авiашоу в Скнилiв, щоб ти не хвилювався, – пiдвiв нарештi похмурий погляд на батька.

– Олексiю, вiзьми мене з собою, ну будь ласка, будь ласочка, – залебедiла Яринка.

– Ну i придумала. Напевне, я з тобою водитися буду. Поiдь, якщо хочеш, з подругами, з мамою.

– З якими подругами? Я ж нiкого не знаю у вашому районi. Я так хочу на лiтаки подивитися, на парашутистiв.