Симфонія почуттів

– Може, ми всi разом поiдемо, цiлою сiм’ею, – обiзвався тато.

– Ну ви iдьте собi, а я ще на Личакiвське кладовище зайду.

– Ми могли би всi разом туди пiти, вiднести квiти на могилу, помолитися, – тихо сказала Яринчина мама.

– Ідiть собi куди хочете, робiть що хочете, а менi дайте спокiй, – нервово пiдвiвся з-за столу Олексiй i, грюкнувши дверима, пiшов з кiмнати.

Деякий час всi мовчали.

– Вiн за своею мамою сумуе, а взагалi вiн хороший, – порушила мовчанку Яринка.

– Пiдемо на авiашоу, добре? Ну мамо, татку, – Яринка переводила благальний погляд з матерi на батька.

Вона нiколи не знала iншого тата i тому зразу полюбила Олексiевого, як рiдного.

* * *

На летовище Олексiй пiшов iз друзями – Олегом i Русланом. Святкова атмосфера, чудова музика допомогли розвiятись i вiн призабув батька i його нову сiм’ю. Навколо гуляли люди, смiялись дiти. Всi були святково одягненi, iз захопленням спостерiгали за тим, що вiдбувалося в небi. Хлопцi вiдчули себе дорослими i вiльними. Випили по пляшцi пива у виiзному кафе «Славутич», пiсля чого знову пiшли ближче до лiтакiв.

Раптом Олексiй побачив своiх. Вони iшли серед натовпу, тримаючи за руки Яринку. Вона весь час щось говорила, повертаючи голову то до мами. то до тата. Почуття нiжностi до дiвчинки жило у серцi Олексiя з першого дня iхнього знайомства. Чистi, свiтлi очi Яринки випромiнювали таку щирiсть i доброту, що не любити ii було неможливо. Вiн деякий час дивився iм услiд, а потiм, повернувшись, пiшов з друзями у протилежний бiк.

Купивши по морозиву, хлопцi з щирим захопленням стежили за супервинищувачем СУ-27, що демонстрував фiгури вищого пiлотажу. Із завмиранням серця Олексiй дивився як вiн виконував «кобру», смiливо опускався вниз. Всi були в захопленнi – смiялися, аплодували. І раптом лiтак, перекинувшись у повiтрi, полетiв на натовп людей. Пролунав страшний вибух, хмари вогню i диму сягнули небес… У першi секунди Олексiй не мiг нiчого збагнути. Вогонь котився у тому напрямку, куди пiшла Яринка з батьками.

Охоплений жахом i страшним розпачем, вiн побiг летовищем. Звiдусiль доносилися зойки, крики, стогони.

– Туди не можна, – перекрили дорогу вiйськовi.

– Пустiть, там Яринка, тато, тьотя Іра.

Олексiй прориваеться i бiжить летовищем крiзь плачi i крики людей. Навколо мертвi i пораненi, рештки тiл – ноги, руки, голова дiвчинки.

– Тату, Яринко…! – уже кричить вiн i не чуе свого голосу.

– Мамо, мамочко, допоможи, щоб вони не загинули.