Симфонія почуттів

– Лесику, ми всi тебе дуже любимо, – раптом заплакала тьотя Іра.

Коли поклав слухавку, тиша нiби розступилася i вiн виразно почув крик. Прислухався… Всюди тихо. Знову зайшов до своеi кiмнати. По черзi брав у руки кожну шахову фiгурку i, потримавши, клав на мiсце.

– Обов’язково навчу Яринку грати в шахи.

Було далеко за пiвнiч, але сон не йшов до Олексiя. Тiльки заплющував очi, як хмари вогню i диму сягали небес, а вiн, огорнений холодною пеленою, бiг летовищем, над яким завис завмерлий крик…

Ішов Львовом нiби кладовищем – так сумно було довкола.

Душа щемiла, Олексiевi було важко i боляче. Прапори, позначенi чорними стрiчками, нiби жалобнi хоругви, нагадували, що сталося велике лихо. Слiпуче сонце пливло по небi, а Олексiевi було холодно, нiби хтось перетяв сонячнi променi i вони не сягали людей. Здавалося, що страшна чума пронеслася над мiстом. Хлопцевi iнколи зустрiчалися люди в чорному одязi. Лiтнiй ранок розсiвав смуток, звiдкись доносилась жалобна музика. Притуливши до грудей згорток, пiшов до лiкарнi.

– Вам до кого? – запитала молода дiвчина в бiлому халатi.

– До Косарських, – промовив тихо i вiдчув як страх млосно пiдступае до серця. – Вони всi живi?

– Звичайно, – вiдповiла коротко i провела його до палати.

– Лесик прийшов! – радiсно вигукнула Яринка.

Вона лежала iз забинтованою головою на якомусь дуже високому лiжку, до правоi ноги було пiдвiшено вантаж.

– Чому ти сама? – роззирнувся по палатi Олексiй.

– Вона не сама, вона зi мною, – зауважив лiкар, якого хлопець чомусь не побачив. – Зараз я пiду до iнших хворих, а Яринка залишиться з тобою. У випадку тривоги натискайте червону кнопку.

– Зi мною мама сидить, але зараз вона пiшла до тата, який лежить у сусiднiй палатi, – сказала, усмiхаючись, дiвчинка.

– Ану вiдгадай, що я тобi принiс?

– Зараз. зараз… Дай подумати. Мабуть, банани, апельсини i… напевне, цукерки.

– Ось, бери, – витягнув з коробки i простягнув iй чудовий голубий з бiлими вiтрилами кораблик.

– Ой, Лесику, – вигукнула захоплено, – ти змайстрував менi кораблик щастя. Я знала, вiрила, що ти колись менi його подаруеш. Якi ми щасливi, правда? Ми завжди будемо щасливi, – щиро зазирнула Олексiевi в очi.

А здалеку донiсся похоронний плач церковних дзвонiв… За невинно убiенними…

Нарциси для подруги

На свiтанку Ярину розбудив дзвiн. Вона сiла на лiжку, перехрестилася.